Де краще працюється вченим – в університеті чи вдома?

Результати опитування понад 7800 італійських викладачів-дослідників, опубліковані в журналі Research Policy, засвідчують очевидне, але часто недооцінене: науковці мають різні просторові потреби, і те, де вони продуктивніше працюють, залежить від типу завдань і галузі досліджень. Зокрема, доступ до лабораторії істотно збільшує частку часу, який дослідники в природничих, сільськогосподарських і технічних науках проводять в університеті. Це й не дивно – без лабораторного середовища експериментальні дослідження залишаться теоретичними припущеннями. 

Та водночас цікаво інше: наявність добре облаштованого домашнього офісу зменшує відвідуваність університету навіть серед цих же природничників і медиків, коли йдеться про неекспериментальні завдання – аналіз даних, написання текстів, читання etc. 

У гуманітарних науках все ще простіше. Тут навіть не йдеться про лабораторії – лише підвищений рівень психосоціального комфорту (приватність, тиша, концентрація) в університеті може переконати когось із гуманітаріїв з’явитися на кампус. Бо, справді, який сенс долати 5-6 кілометрів до корпусу, якщо за цей час можна прочитати ще кілька сторінок Канта? 

Рішення про місце роботи не зводиться до скучного раціонального вибору, а включає й відстань до університету, і естетику простору, і навіть емоційний зв’язок із місцем. Кампуси, розташовані компактно (у межах одного району чи кварталу) сприяють випадковим зустрічам, формують відчуття спільноти. А от розпорошені університети (як це часто буває в українських ЗВО) не лише ускладнюють логістику, але й розмивають їх просторову ідентичність. 

Якщо додати до цих результатів ще й український контекст, повномасштабну війну, що зробила віддалену роботу не вибором, а вимушеною нормою, то очевидно, що мислити нині в категоріях “робоче місце = постійна географічна точка” стало не просто архаїчним, а продуктивно шкідливим. Сьогодні простір має розглядатись як ресурс: чи є доступ до необхідної інфраструктури, до середовища для концентрації, до можливості комунікації та натхнення? 

Бомби на голову не падають, є стіл, розетка і вайфай – робимо українську науку далі. Але питання відкрите: наскільки конкурентоспроможною може бути така наука і як довго ще ми зможемо тримати цю інтелектуальну оборону на табуретці? 

Перемогти – переможемо, однак питання холодних читальних залів у павутинні з’явилося задовго до російського вторгнення, і його не можна ігнорувати. Наука не росте з героїзму – вона росте з умов.