Як зліпити Гарвард з трьох ПТУ: про укрупнення українських вишів

Поки університети в Європі змагаються за нові патенти, аспірантів і міжнародні гранти, в Україні розігрується підозріла вистава під назвою: “У кого більше корпусів, тому дамо мільйон”. Офіційно це називається реформою вищої освіти від МОН, хоча правильніше було б сказати – освоєнням позикових коштів під регіт та аплодисменти Світового банку. Сама ідея “укрупнення” на рівні логіки звучить приблизно так: якщо склеїти три середньостатистичних українських ЗВО в один, то вийде Гарвард. 

Під це припущення, без жодної серйозної доказової бази, запускається процес “укрупнення”, згідно з формулою: слабкий педінститут плюс забутий агроуніверситет дорівнює новий “національний дослідницький центр”. Навіть якщо в цих університетів дуже кепські показники наукової продуктивності, одні нулі, чи куплені публікації та цитування, нічого страшного – головне, щоб був лояльний ректор і правильно заповнений “паспорт проєкту”. 

Гроші на цю реформу Україна отримує в рамках проєкту UIHERP (Ukraine Improving Higher Education for Results Project), і це не грант, а кредит – 200 мільйонів доларів. Повертати ці гроші будуть не ректори, не чиновники МОН, а ви та я. Тобто сьогодні хтось за ці кошти купує мультимедійну лабораторію “імені кума”, а завтра – ми всі платимо за її гарантійне обслуговування і сплату відсотків. 

Тобто реальна стратегія у багатьох випадках дуже проста: 1) Знайти “свого” ректора; 2) Придумати, як обґрунтувати укрупнення а-ля: “економія”, “якість”, “інтеграція”; 3) Отримати доступ до фінансування через UIHERP; 4) Провести тендер на закупівлю проєкторів та VR-окулярів по дві тисячі доларів за штуку; 5) Імітувати “інституційне зростання” через заміну вивіски. 

У цьому «укрупненому» форматі не йдеться про те, хто що наукового читає, хто що досліджує, яка наукова школа збереглась або народилася. Йдеться про те, хто з ким домовився, хто в чиїх фаворитах, і як використати кредит не для наукового поступу, а для паперового звіту. 

Реальні дослідники, які працюють, публікуються, борються за гранти, дуже часто залишаються осторонь цієї схеми. Бо в центрі – НЕ якість освіти й НЕ академічна доброчесність, а процедура укрупнення – контроль НЕ за тим, чи працює університет як дослідницький осередок, а чи дотримано процедури об’єднання, затверджено логотип, кольори кафедр, фасон панталон під мантії та підписано всі протоколи. 

Головний укрупнювач Михайло Винницький, коли каже, що це «інвестиція, а не економія», принаймні визнає, що ніякого скорочення витрат не буде. Але виникає логічне питання: а куди саме інвестуємо? І головне – у кого?

На сторінках цього блогу я не раз писав про катастрофу в українській системі оцінювання наукової діяльності. Там, де мали б панувати прозорі, об’єктивні, меритократичні принципи – вперто насаджується система “своїх”. Замість підтримки тих, хто публікується, цитується, працює в міжнародних колабораціях – гроші переважно йдуть туди, де хтось комусь щось. 

І тепер вони взялися остаточно добити навіть залишки наукометрії в оцінюванні, бо ж легше покласти рішення на плечі “ручних” експертів, ніж відповідати перед цифрами. Чим це закінчиться? Тим самим, що завжди: фальшивими оцінками, втраченими талантами, відтоком мізків та черговим “реформованим” нульовим циклом. 

Укрупнення – це не реформа, а ребрендинг неефективності коштом майбутніх поколінь. Велике академічне нічого за державний борг. Що робити? Передусім – говорити вголос. Публічно ставити незручні запитання, вимагати звітів, відкритих критеріїв, реальних показників ефективності. Бо щойно ми перестанемо питати – вони почнуть ділити.