skip to main |
skip to sidebar
Професор Лутц Борман, один із провідних дослідників у галузі наукометрії та оцінювання науки, у своїй новій короткій публікації ставить напрочуд просте питання: чи варто університету підписувати DORA, CoARA та подібні ініціативи, якщо сам підпис ще не гарантує кращого оцінювання? Доктор Борман виходить з того, що сучасна система оцінювання справді має проблеми. Надмірна залежність від кількості публікацій, імпакт-фактора, індексу Гірша та інших простих показників заохочує науковців пристосовувати свою поведінку до критеріїв оцінювання й підтримує культуру “публікуйся або зникни”.
Пригадуєте, як Микола Хвильовий майже сто років тому кинув українському письменству своє знамените: Геть від Москви!? Звичайно йшлося не просто про географію, а про інтелектуальний центр тяжіння: куди дивимося, з ким себе порівнюємо, чиї правила та категорії сприймаємо як універсальні. Читаючи нову статтю Сюй Донг і Сіньлу Хе, я подумав, що в сучасній науці можна поставити схоже, хоча значно менш революційне запитання: а що відбувається з науковою роботою, коли вона віддаляється від центру?
Останніми роками у світі активно реформують оцінювання науковців. Старий підхід, коли якість дослідника намагалися визначити за кількістю статей, цитувань та імпакт-факторами журналів, справедливо критикують. DORA, Leiden Manifesto, CoARA та інші ініціативи вже багато років пояснюють доволі очевидну річ – наукова робота значно складніша за кілька чисел у таблиці. Тому до оцінювання поступово додають інші речі: відкриту науку, суспільний вплив досліджень, міжнародну співпрацю, міждисциплінарність, наставництво, академічне лідерство, внесок у дослідницьку культуру тощо.
Останніми роками ми звикли говорити про paper mills – компанії, що продають готові наукові статті. Але, виглядає, поруч із ними формується ще один потворний феномен – review mills, або, якщо зовсім просто, "фабрики рецензій". Саме про це велике журналістське розслідування цього тижня опублікував Nature. Ідея цього шахрайства доволі проста. Уявімо рецензента, який щороку отримує сотні запитів від журналів. Замість уважно читати кожен рукопис, він починає використовувати майже однакові шаблони: “покращте вступ”, “скоротіть висновки", "опишіть прогалини в дослідженнях", а десь наприкінці додає ще кілька рекомендацій процитувати... власні статті.
У наукометрії ми дуже любимо аналізувати авторів, статті, цитування, країни та університети. А ось редакційні колегії досі залишаються відносно недослідженим об'єктом, хоча саме вони значною мірою визначають, які теми, методи й підходи отримують шанс стати частиною канонічної науки. Тому, дивитися на мережі редакторів наукових журналів іноді навіть цікавіше, ніж на мережі співавторства.
МОН оприлюднило новий Перелік наукових фахових видань категорії Б. Якщо я правильно порахував, до нього увійшло 1298 журналів. Якщо додати ще близько 220 українських журналів, що індексуються у Scopus або Web of Science та автоматично належать до категорії А, то отримаємо понад 1500 фахових видань! І ось тут мені знову хочеться повернутися до простого запитання – Що таке науковий фаховий журнал? Не в сенсі чергового наказу МОН, критерію оцінювання НАН України чи пункту в постанові Кабміну… а навіщо взагалі була придумана ця категорія?
Часто бачу одну й ту саму ситуацію. Молодий дослідник за вечір вигадує кілька запитань, переносить їх у Google Forms, розсилає анкету колегам, а вже через кілька днів аналізує відповіді та пише висновки. Усе виглядає майже як справжнє дослідження. Але найважливіше питання так і залишається без відповіді: звідки ми знаємо, що ця анкета взагалі працює?
У новому номері Scientometrics вийшла стаття Чінції Дарайо, Вольфганга Гленцеля та Хуана Горрайса про відповідальне використання бібліометрії в оцінюванні досліджень. Якщо коротко, то жодних революцій чи проривів тут немає. Автори не відкрили нову метрику і не знайшли спосіб оцінити вченого одним чарівним числом. Навпаки – вони вкотре нагадують речі, які багатьом фахівцям давно відомі: метрики потрібно використовувати обережно, з урахуванням контексту, цілей оцінювання, дисциплінарних особливостей та рівня аналізу. І саме тому ця стаття є важливою.
Доктор Кайл Сайлер з Торонтського університету досліджує дуже цікаве явище в академічному видавництві: що відбувається, коли редакційна команда масово залишає журнал і створює новий. Автор вводить поняття: breakaway journal – новий журнал, створений колишніми редакторами; zombie journal – старий журнал, який зберіг бренд і індексацію, але втратив свою наукову спільноту.
Натрапив на цікаву давно назрілу статтю про відкриті дослідницькі практики в соціальних і гуманітарних науках. Почитаєте самі, але коротко: автори пропонують дивитися на відкритість значно ширше, а не лише як на open data, preregistration і всі ці інші STEM-атрибути. Відкритість у соціогуманітарних науках – це багатовимірна система, де важливими є участь людей у дослідженні, визнання різних типів знання, прозорість процесу, робота з матеріалами, доступність результатів і здатність комунікувати їх поза академією.
Дуже часто українські дискусії про “забагато співавторів” у наукових статтях нагадують не систематичний аналіз, а інтуїтивні судження. Комусь здається, що 7 авторів – це вже підозріло, комусь – що й 127 нормально. Проблема вітчизняної наукової політики в тому, що такі розмови зазвичай не мають нічого спільного з емпіричними даними. Погляньмо як з цими викликами собі радить сучасна наукометрія. У свіжій статті в Journal of Informetrics проаналізовано понад 52 мільйони публікацій (дані Scopus за 2003-2024 роки), щоб зрозуміти, де закінчується нормальна співпраця і розпочинається гіперавторство – коли кількість авторів виходить за межі типової для конкретної галузі.
Це потрібно знати редакторам наукових журналів, науковцям, бібліотекарям і всім, хто дотичний до науки. У системі ISSN з’явився новий ідентифікатор – ISSN-H, який повертає журналам пам’ять. Почнімо з простого. Добрий-старий ISSN – це унікальний номер серіального видання. Щось типу номера паспорта, який не змінюється, навіть якщо змінюється обкладинка. Пізніше з’явився ISSN-L, який об’єднав різні формати одного і того ж журналу – зазвичай друкований і онлайн. І от тепер маємо ISSN-H (h = history), що об’єднує всю історію видання.
Дослідницька група SCImago представила ще один новий інструмент – SCImago Journal Value. Ідея проста і водночас провокативна: якщо журнали мають науковий вплив, то чи можна оцінити їхню приблизну “економічну вартість”? Не доходи, не реальні APC (Article Processing Charge – плата за публікацію наукової статті у відкритих журналах, яку автор або його установа сплачує після прийняття рукопису), а саме умовну цінність знання, яке цей журнал поширює. Алгоритм бере показник SJR, переводить його у теоретичну “вартість статті”, а далі множить на кількість опублікованих робіт. Виходить цікава картинка: журнали перетворюються на щось на кшталт активів, які генерують мільйони доларів “наукової вартості”.
Іноді складається враження, що сучасні науковці публікують статті так само як конвеєр виробляє деталі: швидко, багато, але не завжди зрозуміло, як саме ці детальки складуться потім у щось корисне. Саме на цьому тлі з’явилася ініціатива Pop-Up Journal Initiative – спроба радикально змінити логіку наукової комунікації, змістивши фокус із публікації статей на отримання відповідей. Ідея, на перший погляд, проста, але насправді доволі підривна для звичної системи: замість журналів, що об’єднують статті за темою, пропонується створювати тимчасові журнали під одне конкретне запитання (наприклад: “Яка реальна віддача від інвестицій у науку?”). Такий журнал працює кілька років, збирає всі релевантні дослідження, стимулює появу нових, синтезує результати й намагається дати узгоджену відповідь.
Для тих, хто чекав на новини про Порядок формування Переліку наукових фахових видань України – МОН опублікувало фінальну версію змін (наказ від 19.01.2026 №56). Тепер можна спокійно подивитися що змінилося, а що залишилося як було. Як людина, яка подавала зауваження до проєкту, коротко скажу так: технічний абсурд трохи підчистили, однак концептуальний – залишили майже без змін.
Пошук наукової літератури дедалі частіше схожий на блукання нескінченними кролячими норами: сотні релевантних статей, десятки пов’язаних тем і постійний страх пропустити щось важливе. Саме для полегшення такої складної роботи була створена пошукова система для дослідників ResearchRabbit, яка поєднує класичний літературний пошук із мережевим аналізом наукових публікацій. За логікою ResearchRabbit, щоб провести хороший літературний огляд – мало виконати одноразовий запит у базі даних. Це комплексний дослідницький процес, який розвивається разом із вашим розумінням теми.
На сайті Міністерства освіти та науки України без пафосу та феєрверків, тихенько представлено оновлений проєкт наказу МОН “Про внесення змін до Порядку формування Переліку наукових фахових видань України”. У PDF-повідомленні зазначено, що зауваження та пропозиції до проєкту акта та аналізу його регуляторного впливу приймаються до 17 грудня 2025 року на електронну адресу. Редактори, не баріться! Я ж поки напишу про кілька проблем у цьому проєкті на які пропоную звернути особливу увагу і, можливо, вам це допоможе краще сформулювати свої пропозиції. Якщо дуже коротко, то квітневий варіант був небезпечним і концептуально шкідливим, а поточний хоч і бюрократичний, але вже не токсичний.
Щороку Шнобелівська премія нагадує нам, що наука не завжди має бути страшенно серйозною, щоб бути корисною. 2025 року нагороду в галузі інженерного дизайну отримали Вікаш Кумар і Сартхак Міттал – викладач і його колишній студент з Університету Шів Надар. Назва їхньої роботи “Смердючі черевики – як можна переробити взуттєву полицю” тільки на перший погляд, виглядає як жарт, але насправді – це зразок чудово побудованого дослідження, яке можна показувати студентам та аспірантам на заняттях з академічного письма!
Науковці з Нанкінського сільськогосподарського університету вирішили з’ясувати, чи впливає повторне використання наукових даних (dataset reuse) на цитованість публікацій. Хоча різні агітатори люблять запевняти, що відкритість даних є однією з ключових цінностей сучасної науки, у скептиків досі залишаються сумніви: чи не зменшує повторне використання даних новизну дослідження і, відповідно, його науковий вплив? Дослідники проаналізували публікації з PubMed Central Open Access Subset у галузі біомедичних та наук про життя й ідентифікували три типи поведінки: self-reuse – автори повторно використовують власні дані; reuse-of-others – використання чужих відкритих даних; non-reused – дані, які згадуються лише один раз.
Університети стоять на межі великих змін. У новому спецвипуску Nature “The future of universities” зібрано під одним дахом цікаві тексти, які показують: традиційна модель вищої освіти більше не витримує тиску. Насамперед академічні бюджети тріщать по швах. У Британії понад 40% університетів прогнозують бюджетний дефіцит, а навіть провідні виші США змушені шукати нові фінансові моделі. Демографія теж не на користь ЗВО – у багатьох країнах зменшується кількість студентів через старіння населення. Тому університети все частіше звертаються до першого покоління студентів (ті, хто перший у своїй сім’ї вступає до університету, тобто їхні батьки не мали вищої освіти) та до молоді з країн, що розвиваються.
