Алло, пральня?

Міністру культури В'ячеславу Кириленку підказали оригінальний спосіб боротьби за інформатизацію українського села: «Бібліоавтобуси зараз пропонується зробити, вони будуть їздити з села в село, з містечка в містечко, нова література, обмін і так далі. Потім пересувні пункти – не стаціонарні, а такі, що місяць-два в одному місці, потім переїжджають до іншого і так далі». Подібні бібліотеки-пересувки їздили нашими селами ще на початку минулого століття і, здавалося, що вже у XXI столітті наші урядовці додумаються же раціональніше провести Інтернет у села, ніж ганяти між ними автобус і спалювати бензин та запчастини за кошти державного бюджету. 

Кому потрібна бібліотека-реле?

Підозрюю, що різноманітні проекти щодо надання доступу українським вченим до світових інформаційних ресурсів – більше неактуальні. Та частина українських вчених, яка добре інтегрована у світовий академічний простір, знайшла собі альтернативні канали доступу до потрібних ресурсів (лист другу, проксі-сервери, Library Genesis, Sci-Hub…) і готова поділитися даними обхідними шляхами з перспективними колегами. Інші ж українські науковці навчились жити без іноземної мови і важко сказати, що їх зможе змусити зрадити своїм ідеалам.

Безвідповідальні поради вітчизняним видавцям

Впродовж Тижня Відкритого доступу так і кортить роздавати на право і на ліво безвідповідальні поради видавцям вітчизняних наукових журналів. Не секрет, що кількість потенційних авторів багатьох наших академічних видань дуже часто значно переважає кількість їх потенційних читачів. Всім потрібно публікуватися, але читати нас не заставиш! За таких розкладів, видавці спокійно можуть брати плату за публікацію і витрачати частину виручених коштів на популяризацію видання серед читачів, зокрема й гарантувати його відкритість. 

Інструкція щодо заповнення реєстраційної форми Directory of Open Access Journals

Прекрасний подарунок отримали українські видавці відкритих наукових журналів напередодні Тижня Відкритого доступу – з’явився український переклад Інструкції щодо заповнення реєстраційної форми Directory of Open Access Journals (DOAJ). Тепер додати свій журнал у каталог DOAJ стало ще простіше – переходити у розділ Apply, поглядаєте на переклад та заповнюєте форму. Пам'ятайте, що весь вміст журналу, який ви пропонуєте додати в DOAJ, повинен бути доступним відразу після публікації. Також, ви не можете самовільно, без відома редакції, пропонувати журнал для включення – будь ласка, зверніться до його видавця з проханням заповнити дану анкету.

Плата за публікацію

Деякі виробники псевдо-наукометричних продуктів випробовують на наївних українських дослідниках такий підступний маркетинговий прийом, як – публікація у журналах, які включені у Web of Science Core Collection, або Scopus, коштує тисячі доларів, тому вам значно дешевше буде опублікувати статтю у журналах, що включені у нашу базу. Не вірте, друзі, це неправда. У більшості наукових журналів, навіть таких топових, що індексуються у WoS та Scopus, публікація абсолютно безкоштовна. Так, іноді наукові журнали, щоб компенсувати видавниці витрати, справді стягують з авторів Article processing charge (APC) – від сотні доларів і аж до кількох тисяч за одненьку статтю. Однак, як правило, плата за публікації стягується у журналах відкритого доступу, і значно рідше в журналах, які розповсюджуються за традиційною моделлю передплати. 

Відсутнє рецензування? – Прикрийся політикою

Оглядач відділу освіти, науки, медицини та екології газети «Дзеркало тижня» Оксана Онищенко вибухнула гнівом на своїй сторінці в соцмережі, після того, як побачила, що науковий журнал НАН України «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» опублікував сепаратистський антиукраїнський матеріал круглого столу, що відбувся в окупованому Луганську. Давайте спробуємо не зважати на питання держбезпеки, інформаційної політики, патріотизму… а просто відзначмо, що у згаданої журнальної публікації серйозні проблеми з рецензуванням – стиль відверто пропагандистський, а будь-які твердження та цифри висмоктані з пальця і не підкріплено жодними джерелами. 

Support Magdysh

Ірина Магдиш: «Є райони [у Львові], де взагалі нічого немає – жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Це мертві райони в культурному сенсі. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином. В одному з таких районів в кожній школі у вестибюлі стоїть фігура Божої матері, обкладена квітами, такий вівтар маленький. Іноді я там заставала моменти, коли під час уроків діти стояли як на лінійці перед цим вівтарем, а пастор правив службу. На моє запитання, чому діти тут, а не на уроках, ніхто не знайшов, що відповісти».