skip to main |
skip to sidebar
У свіжому номері Scientific Data вийшла важлива робота, де автори взяли принципи CARE, розроблені для захисту даних корінних народів, і вдало адаптували їх до сучасних реалій війни в Україні, де персональні дані стали інструментом репресій та злочинів. Головні тези роботи: дані повинні слугувати добробуту спільнот, а не інтересам третіх сторін, і люди повинні мати змогу самі вирішувати, хто і як використовує їхню інформацію.
Файний звіт підготували іспанські наукометристи про сьогодення та майбутнє оцінювальної бібліометрії в контексті сучасних реформ у сфері наукової оцінки, зокрема таких ініціатив як DORA та CoARA. Автори запропонували п’ять принципів, яких варто дотримуватися під час використання бібліометричних показників у процесах оцінювання наукових результатів. Нічого принципово нового у цих “іспанських принципах” немає, навіть в Україні давно про це знають. Однак об’єктивна бібліометрична оцінка висвітлює те, що дехто в Україні волів би приховати заради власної вигоди, тож багатьом зручніше удавати, що вони не розуміють цих принципів.
З початком повномасштабного вторгнення росії українські науковці почали дякувати не лише колегам і фондам, а й захисникам у своїх статтях. У журналі Scientometrics пишуть, що такі «воєнні подяки» стали символом того, що навіть у найскладніші часи українська наука живе, і її серце б’ється разом із країною. Сидить вчений на робочому місці, вдома чи в бомбосховищі з ноутбуком, пише статтю, а десь зовсім поряд звучать вибухи й вчений подумки: «Дякую, ЗСУ, що я можу продовжувати займатися своїми дослідженнями!». Потім ця думка перетворюється на текст у секції Acknowledgment, наприклад: «Щиро вдячний захисникам України за можливість завершити це дослідження».
Третій рік з початку повномасштабної війни росіян проти України, а частина українців досі не розуміє, що волати в караоке Кобзона під час прильотів КАБів та панахид – це не комільфо. Що купівлю найновішого ролс-ройса можна відкласти. Що соромно вдавати інваліда. Що підло знущатися з призовників. Що безвідповідально віддавати дітей на навчання радянським маразматикам… Світ абсурдний, жорстокий, холодний та нелогічний, як і розвиток бібліотечної справи в Україні. Ловіть традиційний дайджест, зітканий з цьогорічних дописів.
Занадто часто чую у медіях, що багато потужних українських науковців нині працюють закордоном, злякалися війни, повтікали, а мудрі державні мужі безперервно мізкують як їх повернути додому. У новому препринті про публікаційну активність та міграційні тенденції українських вчених у галузі соціальних та гуманітарних наук під час перших двох років російсько-української війни стверджується, що все це зовсім не так. Автор проаналізував продуктивність тих українських вчених, які опублікували щонайменше три статті за рік у наукових журналах, індексованих у SSCI та AHCI.
CARE (Collective Benefit, Authority to Control, Responsibility, Ethics) – це набір принципів, що доповнюють FAIR (Findable, Accessible, Interoperable, Reusable), однак на відміну від принципів FAIR, CARE фокусується не лише на технічних характеристиках даних, а й на людях, громадах та етичних аспектах, пов’язаних з використанням даних. Не досліджував історію цього питання, однак принципи CARE чомусь спрямовані на вирішення історичних нерівностей і надання саме корінним народам можливості брати активну участь у створенні, використанні та управлінні даними. Ці принципи дуже співзвучні з ідеями Майкла Гурштейна, дивуюся чому творці обмежилися таким “локальним” застосуванням.
Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон: «Мобуту побудував собі палац на півночі країни у Гбадоліте, тому місці, де він народився, з великим аеропортом, у якому міг приземлятися надзвуковий Конкорд – літак, який він часто орендував у Air France для подорожей у Європу. У Європі він купував замки й став власником великих кварталів бельгійської столиці Брюсселя. Чи не було б краще, якби Мобуту встановив систему економічних інститутів, які підвищили б добробут конґолезців замість посилення їхньої бідності? Якби Мобуту вдалося підвищити рівень достатку своєї нації, чи не отримав би він ще більше грошей, щоб придбати той самий Конкорд, який він орендував, чи не мав би більше палаців і вілл, можливо, більшу й потужнішу армію?
Назва наукової статті не тільки повідомляє основну тему дослідження, але й привертає увагу читачів. У Scientometrics з'явилась робота про використання назв відомих фільмів у заголовках наукових статей відповідно до рейтингу класичних фільмів Rotten Tomatoes. Дослідження показало, що загалом назви фільмів використовуються в наукових статтях рідко і 83% з досліджених статей отримали менше цитувань, ніж в середньому отримали інші статті, що опубліковані у тих самих журналах у ті самі роки. Таким чином, використовувати назви відомих фільмів для просування наукових робіт – це малоефективний трюк.
Джованні Абрамо на сторінках Research Evaluation поділився своїми думками щодо безперспективності зусиль членів Коаліції з питань покращення оцінювання наукових досліджень – Coalition for Advancing Research Assessment, CoARA. Ще з часів Юджина Гарфілда наукометристи чітко пояснюють для чого варто, а для чого не варто застосовувати метрики, проте наша пісня гарна нова – члени CoARA вперто бачать проблему у самих наукометричних показниках, а не в людях, які намагаються використовувати наукометрію без належних знань та досвіду.
Міносвіти пропонує для громадського обговорення проєкт наказу «Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової (науково-технічної) діяльності». Пакет проєкту містить 11 заплутаних файлів, але якщо коротко – чиновники продовжують працювати за принципом “чим більше показників, тим краще”. Щоб гномикам в університетах було чим зайнятися. На сторінках блогу я не розглядатиму усі показники та додатки з цього велетенського проєкту, а швиденько проаналізую лише частину кількісних показників оцінювання (з додатка 2), що мають стосунок до наукометрії.
До основних переваг підтримки практик відкритої науки, як правило, зараховують: покращення доступу до результатів наукових досліджень, розвиток співпраці, відтворюваність та повторне використання результатів. Звучить непогано, однак, чесно кажучи, всі ці переваги в Україні поки не працюють і навряд працюватимуть. Погляньмо на наші національні особливості реалізації цих відкритих практик.
Багато науковців незадоволені наявними практиками поширення дослідницької інформації, тому група з 25 експертів, які представляють організації, що проводять, фінансують та оцінюють академічні дослідження, сьогодні оприлюднила Barcelona Declaration on Open Research Information. Підписанти декларації зобов’язуються: 1) зробити дослідницьку інформацію відкритою за замовчуванням, 2) працювати з сервісами та системами, що підтримують та забезпечують відкритість дослідницької інформації, 3) підтримувати стабільність інфраструктури для відкритої дослідницької інформації, та 4) спільно реалізувати перехід від закритої до відкритої наукової діяльності.
Якщо дуже суворо та самокритично поглянути на структуру та організацію роботи в наших університетах та наукових установах, то можна розгледіти деякі спільні риси з путінською ерефією. Насамперед це непомірно велика влада директорів та ректорів, яка повсюдно призводить до розквіту кумівства, непрозорої фінансової політики, безпорадності вчених рад та подібних органів. У таких райських умовах владній верхівці складно опиратися спокусі безкарно забити на освіту, науку та культуру – хочеться віддатися неперервному та безглуздому самозбагаченню. Звідси й неприязнь до свободи висловлення думок, вибіркове застосування принципів академічної доброчесності (друзям – можна все, закон – для ворогів), використання псевдопатріотичних гасел та апеляція до міфічних “традицій установи” як прикриття для клептократії.
Мабуть, ніхто з цивільних не втомився від ворожих повітряних нальотів, бо що тоді казати жовнірам в окопах? Однак накопичується втома від постійної брехні про реформи, від імітації боротьби з кумівством, від молодих корупціонерів, чиї дописи так хочеться лайкати в інстаграм, від використання безвізу для самозбагачення, від лицемірних китайців та турків, що доправляють рашистам все, що маніякам потрібно, росіяни повзуть до нас з “рускім міром” й далі вдають, що воюють з НАТО та США, а в той час економічні санкції США та ЄС стають все дірявішими та дірявішими. Тому, щоразу важче і важче вигадувати відповіді на телефонні запитання – Є хороші новини? Тішуся, що торішню грудневу білянаукову дурню, яку прийнято ВРУ у 1-му читані, так поставили на гальма, що цілий рік про неї ніхто не згадує.
Мабуть, ви вже неодноразово чули, що сучасна наука переживає кризу відтворюваності. У багатьох країнах на проведення досліджень виділяють купу грошей, але потім ці результати неможливо перевірити. Переконаний, що подібні кризи наука переживає іманентно, просто нині вдалося накопичити критичну гору доказів. Для прикладу, автори цієї грандіозної роботи пишуть, що дослідження BWAS (brain-wide association studies) переважно опираються на розміри вибірок, які визнають достатніми для класичного мапування мозку (приблизно 25 учасників), однак, відкрилось, що такі вибірки занадто малі для виявлення відтворюваних асоціацій фенотипу мозку та поведінки. Не знаю, чи правильно переклав, не кидайтеся помідорами, нам зараз важлива лише кількість піддослідних.
Проєкт Harbingers (Передвісники) протягом 6 років вивчає комунікаційну поведінку дослідників-початківців у 9 країнах щодо їх ставлення до сумнівних публікацій. Співпраця з хижацькими виданнями нині однозначно всюди засуджуються, однак маємо нову серйозну загрозу – у науковій спільноті зростає стурбованість через ріст кількості сумнівних публікацій у відкритих виданнях "сірих" академічних видавців. Знакова подія відбулася у 2023 році – уряд Малайзії постановив, що більше не буде компенсувати своїм авторам APC за публікацію статей у журналах MDPI, Frontiers та Hindawi. Щоб ми краще розуміли масштаб цього рішення: MDPI публікує 428 відкритих журналів, Frontiers – 185, Hindawi – 250.
Влітку у розпал війни трапилися, як на мене, дві цікаві події на які мало хто звернув увагу. У червні недержавна компанія “Нова пошта” відкрила своє перше відділення у Берліні й приблизно у той самий час керівництво національної поштової компанії повідомило, що “Укрпошта” знову хоче придбати банк. Компанія, яку нахвалюють за якість послуг розширила свою європейську мережу, натомість компанія, яку часто критикують за недбале ставлення до клієнтів натякнула, що в неї є й інші справи. Не буду порівнювати вартість, стратегічне мислення, чи професійність українських поштових операторів, однак визнаймо – ще кілька років тому більшість з нас вважали, що жодних альтернатив кепському державному поштовому сервісу просто бути не може.
Вільно переповім вам тези з конференції STI 2023 про перипетії встановлення литовської наукової політики. Матеріал корисний не лише для полісімейкерів та наукометристів, а для усіх, хто вперто вболіває за долю нашої країни, навіть попри те, що роками не вдається достукатися до твердолобих та злодійкуватих українських чиновників. Коли Литва відновила свою незалежність у 1990 році, невеличка литовська наукова спільнота продовжила орієнтуватися на стару радянську систему і мала мало зв'язків з іноземними дослідниками. Державні кошти на вищу освіту та дослідження розподілялися незрозуміло як, аж поки у 1994 році литовським вченим не доручили провести перше національне оцінювання наукової продуктивності.
Глобальна наука – це не про рівність. У світі є кілька національних наукових систем, що відіграють провідну роль, тоді як решта – це периферійні системи, які, в кращому випадку, слугують постачальниками наукових кадрів. Оптимісти вірять, що нині відбувається рух до плюралістичної глобальної науки й академічні андердоги активно співпрацюють між собою. Песимісти ж ділять земну кулю на Глобальні Північ та Південь й стверджують, що світ завжди несправедливий, а наукова нерівність з часом увічнюється.
Підозра в інтелектуальній крадіжці – це жахливо. Однак у випадках зі скандалами навколо плагіату у наших дисертаціях йдеться, як правило, про 250-500 сторінковий рукопис українською мовою невідомого у науковому світі автора, де відсутні кілька покликів на роботи іншого невідомого українського автора. Якби ж то громада викрикувала звинувачення на кшталт – “Це все вже було в Пріцака!”. Ні, в українських плагіатних кейсах ніколи незрозуміло який же науковий результат вкрадено, а який захищено.
