Формально логіка категорії «А» не змінилася – як і раніше, це ярлик для журналів, уже включених до Scopus або Web of Science CC. Тобто держава знову не оцінює наукові журнали сама, а просто делегує це комерційним базам даних.
У результаті категорія «А» залишається не інструментом розвитку українських журналів, а способом адміністративно закріпити їхню залежність від зовнішніх індексаторів.
У всьому документі відчувається майже релігійна віра в Scopus і Web of Science як універсальні мірила наукової якості. Ці реферативні бази використовуються і для оцінювання журналів, і для оцінювання редакторів, і для оцінювання результатів публікацій.
У підсумку ми маємо не систему підтримки національної наукової періодики, а систему, яка підлаштовує її під логіку двох зовнішніх платформ.
Для категорії «Б» тепер є дві логіки:
1. Формальні вимоги: журнал має мати DOI, редколегію не з сусідів по кафедрі, двомовний сайт, політику рецензування, політику ретракцій, політику щодо ШІ, архів номерів, HTTPS і т.д. Тобто базова гігієна видавничої діяльності нарешті описана словами, а не телепатією.
2. Рейтингові бали: журнали порівнюють між собою в межах так званих “кластерів” і рахують бали за:
- самоархівування,
- політику відкритих даних,
- наявність ПЗ для керування редпроцесом,
- діамантовий відкритий доступ,
- звільнення аспірантів від APC,
- індексацію в DOAJ,
- наявність у Реєстрі суб’єктів у сфері медіа,
- реєстрацію видавця в ROR,
- частку іноземних авторів,
- частку авторів з однієї установи,
- цитування у WoS/Scopus,
- частку DOI у списках літератури.
Максимум – 30 балів, а мінімум для виживання – 30% від цього щастя.
Чесно визнаю, що частину моїх пропозицій врахували й деякі речі таки виправили. Наприклад, переформулювали юридично криві терміни на кшталт “державної реєстрації видання” і зникли дивні слова типу “активний DOI”. Тобто суто на рівні мови – стало акуратніше і менше технічної нісенітниці. Це прекрасно! Без іронії.
Усі пропозиції, які стосувалися архітектури самої системи – спокійно пішли в шухляду. Залишили “кластери”, які не є кластерами ні в науковому, ні в бібліометричному сенсі, а є просто адміністративними кошиками для білизни. Залишили логіку, за якою модель фінансування журналу перетворюється на показник “якості”. Залишили роль комісії без чіткої апеляції, без прозорого обґрунтування рішень і без реальної відповідальності…
Я пропонував пояснити, навіщо ці “псевдокластери” і як вони формуються, не робити з Scopus, WoS, DOAJ, COPE та OASPA квазідержавних регуляторів, не стимулювати фінансову модель через систему балів… Цього ніде не пояснено і не прокоментовано.
Фактично форму документа “європеїзували”, мову документа причесали, але управлінське мислення залишили старе: більше таблиць, більше контролю, більше порожніх показників!
Навіщо це писати зараз?! – Не для того, щоб поскаржитись, а щоб зафіксувати: Так, документ став менш токсичним, ніж попередні версії. Так, частину технічних дурниць прибрали. Але логіка – як була адміністративною, такою і залишилась.
При цьому хороші приклади державної політики підтримки національної наукової періодики давно існують у багатьох країнах світу – і не лише в Європейському Союзі.
Тому, проблема тут не у відсутності прикладів і не у браку порад.
Проблема у впертому відтворенні малоросійства як управлінської філософії, де розвиток плутають з регламентуванням, підтримку – з перевірками, і все це замість інвестицій у власні наукові спільноти.
Тому головне питання не в тому, чи “врахували мене”. Головне питання в іншому:
Чи ця система навчить наші журнали працювати краще – чи просто навчить їх краще імітувати відповідність показникам? Відповідь, боюся, ми побачимо дуже швидко.
Немає коментарів:
Дописати коментар