skip to main |
skip to sidebar
У науковому середовищі багато говорять про відкритість, співпрацю і спільне прагнення до знань. Але за фасадом прогресу приховані менш приємні реалії – і одна з них отримала образну назву “Ефект Ґоллума” (Gollum effect). Цей термін походить із творів Дж. Р. Р. Толкіна, де Ґоллум – це істота, яка одержимо охороняє “своє золотце”, магічний перстень, і готова на все, аби ніхто інший його не отримав. У науці Ґоллумом називають тих, хто чинить подібно: привласнює ідеї, теми досліджень, доступ до ресурсів, даних – і всіляко перешкоджає іншим науковцям працювати в цих напрямках.
Поки університети в Європі змагаються за нові патенти, аспірантів і міжнародні гранти, в Україні розігрується підозріла вистава під назвою: “У кого більше корпусів, тому дамо мільйон”. Офіційно це називається реформою вищої освіти від МОН, хоча правильніше було б сказати – освоєнням позикових коштів під регіт та аплодисменти Світового банку. Сама ідея “укрупнення” на рівні логіки звучить приблизно так: якщо склеїти три середньостатистичних українських ЗВО в один, то вийде Гарвард.
Усім, хто бодай трохи знайомий з академічною кухнею, добре відомо: наявність публікації у Scopus чи Web of Science ще не гарантує її наукової якості. Попри заявлені суворі критерії відбору, у цих базах регулярно трапляються журнали, що демонструють ознаки недоброчесної редакційної практики. У випадку з журналами така ситуація бодай частково компенсується періодичними переглядами – іноді індексацію сумнівного видання таки зупиняють. Натомість у частині конференцій контролю ще менше і значна кількість матеріалів потрапляє до баз без належного наукового відбору, що дозволяє шахраям маніпулювати публікаційними показниками.
МОН України знову неприємно здивував. Замість того, щоб підтримувати наукові журнали у складний для країни час, Міністерство вирішило повернутися у темні часи табачниківських муток запропонувавши для громадського обговорення "Проєкт змін до Порядку формування Переліку наукових фахових видань України". Я прочитав цей документ. Відчай. Здається, хтось серйозно вирішив, що реформа – це коли ти запихаєш своїх, малюєш таблички з балами й категоріями та забороняєш академічним журналам жити своїм життям.
Файний звіт підготували іспанські наукометристи про сьогодення та майбутнє оцінювальної бібліометрії в контексті сучасних реформ у сфері наукової оцінки, зокрема таких ініціатив як DORA та CoARA. Автори запропонували п’ять принципів, яких варто дотримуватися під час використання бібліометричних показників у процесах оцінювання наукових результатів. Нічого принципово нового у цих “іспанських принципах” немає, навіть в Україні давно про це знають. Однак об’єктивна бібліометрична оцінка висвітлює те, що дехто в Україні волів би приховати заради власної вигоди, тож багатьом зручніше удавати, що вони не розуміють цих принципів.
Третій рік з початку повномасштабної війни росіян проти України, а частина українців досі не розуміє, що волати в караоке Кобзона під час прильотів КАБів та панахид – це не комільфо. Що купівлю найновішого ролс-ройса можна відкласти. Що соромно вдавати інваліда. Що підло знущатися з призовників. Що безвідповідально віддавати дітей на навчання радянським маразматикам… Світ абсурдний, жорстокий, холодний та нелогічний, як і розвиток бібліотечної справи в Україні. Ловіть традиційний дайджест, зітканий з цьогорічних дописів.
Щоразу, як бачу коментарі на тему "плата за публікацію статті в журналі", мене не покидає одне запитання: чому на це є гроші, а на передплату книг чи обладнання – ні?
Зазирнімо у Prozorro: університети та інститути виділяють мізерні суми (або й взагалі нічого) на закупівлю наукових книг для своїх бібліотек. Це книжки, які коштують лише кілька сотень гривень і мають впродовж років слугувати тисячам студентів і дослідників. Спеціалізоване наукове обладнання коштує значно дорожче, однак воно необхідне і його також купують, щоб користуватися не один рік.
Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон: «Мобуту побудував собі палац на півночі країни у Гбадоліте, тому місці, де він народився, з великим аеропортом, у якому міг приземлятися надзвуковий Конкорд – літак, який він часто орендував у Air France для подорожей у Європу. У Європі він купував замки й став власником великих кварталів бельгійської столиці Брюсселя. Чи не було б краще, якби Мобуту встановив систему економічних інститутів, які підвищили б добробут конґолезців замість посилення їхньої бідності? Якби Мобуту вдалося підвищити рівень достатку своєї нації, чи не отримав би він ще більше грошей, щоб придбати той самий Конкорд, який він орендував, чи не мав би більше палаців і вілл, можливо, більшу й потужнішу армію?
Джадт Тоні: “До кінця 1970-х Держплан, центральний радянський орган з економічного планування, мав 40 департаментів для різних галузей економіки та 27 окремих міністерств економіки. Сумнозвісна радянська одержимість кількісними показниками була майже пародією на саму себе: Тімоті Ґартон Еш наводить приклад «Плану народного господарства для району Пренцлауер-Берг» (у Східному Берліні), який проголошував, що «бібліотечні каталоги мають збільшитися від 350 до 450 тисяч. Кількість позик має зрости на 108,2%».
Мабуть, ніхто з цивільних не втомився від ворожих повітряних нальотів, бо що тоді казати жовнірам в окопах? Однак накопичується втома від постійної брехні про реформи, від імітації боротьби з кумівством, від молодих корупціонерів, чиї дописи так хочеться лайкати в інстаграм, від використання безвізу для самозбагачення, від лицемірних китайців та турків, що доправляють рашистам все, що маніякам потрібно, росіяни повзуть до нас з “рускім міром” й далі вдають, що воюють з НАТО та США, а в той час економічні санкції США та ЄС стають все дірявішими та дірявішими. Тому, щоразу важче і важче вигадувати відповіді на телефонні запитання – Є хороші новини? Тішуся, що торішню грудневу білянаукову дурню, яку прийнято ВРУ у 1-му читані, так поставили на гальма, що цілий рік про неї ніхто не згадує.
Заведено вважати, що посилання на наукову роботу завжди бажані, адже автори, редактори, керівники тощо отримують певні бонуси коли відповідні роботи цитуються. Однак, якщо йдеться про помилкові цитування, або про цитування з хижацьких журналів, то чи не краще автору відмовитися від таких згадок?
У журналі Scientometrics розглянуто дуже цікавий випадок – коротенька тристорінкова робота професора Ніла Дж. Вікерса про феромони метеликів, яку опубліковано в журналі Current Biology, зібрала понад 1000 цитувань у Scopus та WoS. Як правило, подібні роботи отримають дуже мало цитувань (якщо взагалі їх отримують), а тут статтю-коментар 2017 року вже процитовано понад тисячу разів!
Марк Р. Фрайермут з Жіночого університету префектури Ґумма використав давно вже неактуальні списки хижацьких журналів Джефрі Білла і надіслав навмисно погано написаний рукопис з фальшивими іменами та афіліаціями у 58 відкритих журналів. 21 редакція прийняла цей рукопис або без жодних змін, або з косметичними правками. Спілкування з редакціями хижацьких журналів дозволили доктору Фрайермуту не лише зрозуміти, що метою існування таких журналів є насамперед отримання грошей від авторів за публікацію, а й укласти перелік 5 загальних недоліків, що пов'язані з цими виданнями.
Проєкт Harbingers (Передвісники) протягом 6 років вивчає комунікаційну поведінку дослідників-початківців у 9 країнах щодо їх ставлення до сумнівних публікацій. Співпраця з хижацькими виданнями нині однозначно всюди засуджуються, однак маємо нову серйозну загрозу – у науковій спільноті зростає стурбованість через ріст кількості сумнівних публікацій у відкритих виданнях "сірих" академічних видавців. Знакова подія відбулася у 2023 році – уряд Малайзії постановив, що більше не буде компенсувати своїм авторам APC за публікацію статей у журналах MDPI, Frontiers та Hindawi. Щоб ми краще розуміли масштаб цього рішення: MDPI публікує 428 відкритих журналів, Frontiers – 185, Hindawi – 250.
Якщо вірити базі Crossref, то українські наукові журнали щороку публікують приблизно 73000 робіт. Згідно з інформацією Міністерства освіти та науки України у червні 2023 року 1587 вітчизняних журналів виконали високі вимоги та отримали гоноровий статус “наукового фахового видання”. Спробуємо розділити згадану кількість публікацій на цю космічну кількість фахових видань – отримаємо 46 публікацій у рік на 1 видання, тож дані Crossref видаються мені цілком правдоподібними.
Верховна Рада України прийняла у першому читанні абсолютно дикий законопроєкт згідно з яким науково-освітні програми та наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, що створені на території росії, російською мовою, громадянином росії, або російською установою. Логіка ініціаторів документа (до написання якого долучився навіть відомий український вчений Василь Вірастюк!) – наукові праці громадян авторитарної держави апріорі нафаршировані рашистською пропагандою. Також одна з ініціаторок заборони скаржиться, що в українських університетах студенти досі навчаються за російськими підручниками.
“Викрадені журнали” (hijacked journals) – це журнали-підробки, що цуплять у наукових журналів їхні назви, ISSN та інші метадані й видають себе за справжні. Як правило, такі “викрадені журнали” намагаються надурити науковців – пропонують за гонорар швидко опублікувати статтю, яку буде проіндексовано в Scopus. Багато університетів та урядів хибно переконані, що індексація роботи в подібних базах даних – це неспростовний доказ її науковості, тому “викраденим журналам” не бракує клієнтів.
З'явилися нові Times Higher Education Impact Rankings, що оцінюють університети відповідно до Цілей сталого розвитку. Не знаю, хто у світі продовжує серйозно вірити в подібні рейтингові таблиці, але насправді цей допис про неефективні санкції проти російських університетів. Укладачі THE дуже швидко відреагували на війну в Україні та запевнили світову громадськість, що у їхніх рейтингах жаба дасть циці рашистам. Можливо такі плани справді були, однак коли за справу береться комерційна фірма, то в результаті отримаємо компроміс.
Росія, за підтримки Білорусі, розпочала повномасштабне військове вторгнення в Україну. У відповідь окупанти отримали кулі від української професійної армії, нечуваний спротив єдиного українського народу, осуд всього світу та цілий букет економічних санкцій. Щодня західні компанії призупиняють свою роботу, або взагалі йдуть з російського ринку: General Electric, Continental, Apple, Microsoft, Pornhub, L'oreal, Unilever, Tommy Hilfiger, Calvin Klein, Coca-Cola, KFC, MacDonalds… всі йдуть. Але наукові видавці та провайдери досі не розривають дружніх обіймів з кровожерливою Росією.
Плануємо з колегою досліджувати матеріали різних українських наукових конференцій, тому проводив попередній легенький аналіз авторських та цитатних структур і раптово натрапив на щось геть дивне. Згідно з даними Scopus публікація Vakaliuk, T. A., Pochtoviuk, S. I. (2021). Analysis of tools for the development of augmented reality technologies. CEUR Workshop Proceedings, 2898, 119-130 цитувалася 8 разів і при цьому 6 разів у цих самих CEUR Workshop Proceedings, 2898! Як автори у 6 різних публікаціях могли цитувати роботу, яку ще не було опубліковано?
Страшенно мене дратують глупства про те, що автор неодмінно повинен платити за публікацію своїх робіт у наукових журналах. По-перше – це неправда, а по-друге – ці завивання підривають усю логіку фінансування досліджень у нас в країні. Так, автору доведеться заплатити за публікацію результатів в журналі відкритого доступу (та й то не завжди). Не маєш грошей на відкритий доступ – публікуєш результати у традиційних журналах. Таких журналів більшість і вони беруть гроші не з авторів, а з читачів за доступ до повних текстів. Проте, публікація результатів – це вже фінальна стадія дослідження, а момент коли редакція журналу просить автора сплатити APC – це взагалі майже фінішна пряма!
