skip to main |
skip to sidebar
Про стан української науки зазвичай говорять мовою дефіцитів: бракує фінансування, стабільної підтримки, дослідницької інфраструктури, політичної уваги. Усі ці аргументи зрозумілі й частково справедливі, але вони не доходять до суті. Як на мене, ми маємо справу не зі зламом системи, а з її робочим режимом. Поточний стан науки в Україні зручний для рентної, олігархічної економіки, якій не потрібна автономна, сильна й критична наука.
Негарно так писати, перебуваючи в тилу, але війна – це не лише про фронт. Нехай це звучить пафосно, пробачте, та війна оголює цінності. Коли в тилу справедливість стає предметом насмішки, виникає відчуття морального провалу. Очевидно, що більшість людей не обирає сторону добра чи зла – люди обирають там, де простіше, де менше ризиків, де не треба брати відповідальність, де достатньо пристосовуватись, а не думати. Натомість “бібліотекар мрії”, про якого ми, колеги, регулярно торочимо, змушує людей читати, думати, пояснювати й відповідати за власні рішення. Кому це потрібно? Саме тому з року в рік нам не вдається створювати бібліотеки-казки. Головна цінність інститутів в Україні – лояльність і керованість, а не якість. Наші земляки не проти бібліотек, однак вони “за спокій”. Система ж перекладає на тебе контроль, совість і відповідальність, а потім ще й звинувачує в “конфліктності”. Це виснажує. Бібліотекарю, як довго ти здатен тримати стандарт у середовищі, яке його не підтримує?
Perplexity – це сучасна ШІ-платформа для пошуку та навігації в інформації, яка поєднує мовну модель і пошукову систему. Головна ідея сервісу – замість традиційного пошуку, де ви отримуєте список гіперпосилань, Perplexity одразу формує узагальнену відповідь, додаючи при цьому посилання на джерела. Відповідно це дозволяє не лише швидше знаходити релевантну інформацію, але й перевіряти факти. Perplexity Academic – спеціальний режим цієї платформи, створений саме для наукових цілей. Такий собі інтелектуальний фільтр, який перебудовує логіку пошуку так, щоб на перший план виходили саме наукові статті, рецензовані журнали, препринти, технічні документи й інші академічні матеріали.
Щороку Шнобелівська премія нагадує нам, що наука не завжди має бути страшенно серйозною, щоб бути корисною. 2025 року нагороду в галузі інженерного дизайну отримали Вікаш Кумар і Сартхак Міттал – викладач і його колишній студент з Університету Шів Надар. Назва їхньої роботи “Смердючі черевики – як можна переробити взуттєву полицю” тільки на перший погляд, виглядає як жарт, але насправді – це зразок чудово побудованого дослідження, яке можна показувати студентам та аспірантам на заняттях з академічного письма!
I log into the journal’s website, enter my credentials, and navigate to the Submissions Being Processed tab. It’s been three weeks, and my manuscript’s status hasn’t changed. Undergoing Initial Checking. Again. And again. I sigh and close the tab. But, of course, I’ll check again tomorrow. Nine months ago, I found myself in the same situation – my manuscript sat Under Review for months, only for me to receive a formal rejection with no explanation. Now, every time my submission lingers in editorial limbo, a familiar sense of unease creeps in: What if it happens again?
У науковому середовищі багато говорять про відкритість, співпрацю і спільне прагнення до знань. Але за фасадом прогресу приховані менш приємні реалії – і одна з них отримала образну назву “Ефект Ґоллума” (Gollum effect). Цей термін походить із творів Дж. Р. Р. Толкіна, де Ґоллум – це істота, яка одержимо охороняє “своє золотце”, магічний перстень, і готова на все, аби ніхто інший його не отримав. У науці Ґоллумом називають тих, хто чинить подібно: привласнює ідеї, теми досліджень, доступ до ресурсів, даних – і всіляко перешкоджає іншим науковцям працювати в цих напрямках.
Результати опитування понад 7800 італійських викладачів-дослідників, опубліковані в журналі Research Policy, засвідчують очевидне, але часто недооцінене: науковці мають різні просторові потреби, і те, де вони продуктивніше працюють, залежить від типу завдань і галузі досліджень. Зокрема, доступ до лабораторії істотно збільшує частку часу, який дослідники в природничих, сільськогосподарських і технічних науках проводять в університеті. Це й не дивно – без лабораторного середовища експериментальні дослідження залишаться теоретичними припущеннями.
НФДУ оголосив про старт нового конкурсу проєктів “Передова наука в Україні 2026-2028”. Звісно, ми завзято пишемо заявки, але цей допис – не про сам конкурс, а про збочені критерії національного наукового оцінювання, які успішно демотивують будувати власну наукову кар'єру та готувати майбутнє покоління дослідників. Відповідно до умов конкурсу, науковим керівником проєкту у сфері соціогуманітарних наук може бути вчений, який має ступінь, працює в установі, що подає заявку, і виконує перший критерій плюс ще два інших з чарівного списку: дві скопусівські публікації, три ваківські, монографія (можна з серії "Венеція-Шепетівка"), членство в редколегії кафедрального журналу та обов'язкове стажування за програмою “Туристичний науковий вояж”.
Писати наукову статтю – це до біса складно. Від вибору теми, огляду літератури, структурування результатів – і аж до формулювання висновків і оформлення списків використаної літератури. ChatGPT не напише за вас наукову статтю, але може стати потужним помічником, який допоможе: сформулювати вдалу назву, тему та дослідницьке питання, підібрати оптимальну структуру роботи, покращити мову, перевірити текст на ляпи, переписати речення так, щоб пояснити складні й заплутані ідеї простими словами.
Recent correspondence in Nature highlights the growing integration of large language models (LLMs) in scientific work. However, the issue of addressing academic misconduct in this context demands a more critical approach. The use of LLMs to generate texts that researchers then sign with their own names, without proper disclosure, violates fundamental principles of academic integrity. This is not genuine scientific inquiry but its mere imitation, and appeals to fears of “stigmatization” should not excuse such practices. If a researcher shifts their core intellectual activities onto AI without meaningful contributions of their own, it raises a pressing question: why allocate grants or retain such individuals in academic positions when their work could just as well be performed by a machine?
Занадто часто чую у медіях, що багато потужних українських науковців нині працюють закордоном, злякалися війни, повтікали, а мудрі державні мужі безперервно мізкують як їх повернути додому. У новому препринті про публікаційну активність та міграційні тенденції українських вчених у галузі соціальних та гуманітарних наук під час перших двох років російсько-української війни стверджується, що все це зовсім не так. Автор проаналізував продуктивність тих українських вчених, які опублікували щонайменше три статті за рік у наукових журналах, індексованих у SSCI та AHCI.
Щоразу, як бачу коментарі на тему "плата за публікацію статті в журналі", мене не покидає одне запитання: чому на це є гроші, а на передплату книг чи обладнання – ні?
Зазирнімо у Prozorro: університети та інститути виділяють мізерні суми (або й взагалі нічого) на закупівлю наукових книг для своїх бібліотек. Це книжки, які коштують лише кілька сотень гривень і мають впродовж років слугувати тисячам студентів і дослідників. Спеціалізоване наукове обладнання коштує значно дорожче, однак воно необхідне і його також купують, щоб користуватися не один рік.
Поступ бібліотечної думки в Україні відбувається, як правило, дуже повільно, відірвано від світових тенденцій і без фінансової підтримки з боку ключових стейкхолдерів. Роками, з перемінним успіхом, ми пояснюємо землякам, що сучасний академічний бібліотекар – це не тільки бабця, яка читає паперові газети й для роз'яснювальних робіт любимо використовувати термін з початку століття “бібліотекар-зв'язківець” (liaison librarian, або subject librarian, або embedded librarian).
Якось я вже агітував молодих науковців не соромитись інструментів, матеріалів та методів, а нині закликатиму вас не боятися зізнатись, якщо щось раптом пішло не так у процесі дослідження. Але спочатку кілька загальних слів про неймовірну роботу, яка з'явилася цього місяця на сторінках Science. Щоб зрозуміти як працює людський мозок, потрібно з'ясувати його структуру на субклітинному рівні. Олександр Шапсон-Кое разом з колегами за допомогою електронного мікроскопа зісканували (1,4 петабайта даних!) та зробили 3D модель 1 кубічного міліметра скроневої частки кори головного мозку людини, класифікували та кількісно оцінили типи клітин, судин і синапсів. Автори також розробили вільнодоступний інструмент для візуалізації та аналізу цих даних і тепер кожен може зазирнути на рівень окремих нейронів та їхніх синаптичних з'єднань.
Натрапив на невеличке цікаве дослідження у травневому Nurse Education Today. Повсюдно вважають, що студенти медсестринства повинні розуміти зміст прочитаного, аналізувати, синтезувати та критично мислити, щоб досягти успіху в клінічній практиці. Кім М. Мітчелл з Університету Манітоби вирішила дізнатися – чи може тестування читацьких вмінь у студентів передбачити їхню успішність на медсестринських курсах? Пані доктор проаналізувала 34 повнотекстові статті та дисертації у яких розглядалося читання як незалежний прогностичний параметр успіху студентів на випускному іспиті.
Журнал Nature попросив вчених розповісти чому вони залишаються вірними академічній роботі: Мені подобається, що моя робота дозволяє працювати над ризикованими, цікавими проблемами, такими як 3D-друк ДНК. Мій головний обов’язок – думати цілий день і писати. Моя спільнота мотивує мене. Втілення ідей у життя. Я люблю говорити з будь-ким про будь-що наукове, а потім перетворювати цю розмову на проєкт, який варто продовжити. Конкурентоспроможна зарплата разом зі світовим визнанням і відчуттям стабільності в житті. Я залишаюся заради можливості знайти зв’язки між галузями. Я ціную інтелектуальну свободу. Можливість наставляти майбутні покоління. Свобода думати, створювати та реалізовувати ідеї.
У 2013 році два спелеологи виявили у печері Райзінг Стар прохід з рештками кісток, схожими на людські. Медіазірка палеоантропології Лі Бергер дізнався про це, примчав у печери, однак в певних місцях розмір проходу був лише 30 см і наукове світило не змогло потрапити всередину. Лі Бергер швидко зметикував, закинув повідомлення у соціальні медіа – шукаю кваліфікованих дослідників, спелеологів, людей закоханих у науку – і найняв жінок, які змогли протиснутись до решток. У 2015 група дослідників на чолі з Лі Бергер повідомила про відкриття нового людського виду Homo naledi.
Мабуть, ви вже неодноразово чули, що сучасна наука переживає кризу відтворюваності. У багатьох країнах на проведення досліджень виділяють купу грошей, але потім ці результати неможливо перевірити. Переконаний, що подібні кризи наука переживає іманентно, просто нині вдалося накопичити критичну гору доказів. Для прикладу, автори цієї грандіозної роботи пишуть, що дослідження BWAS (brain-wide association studies) переважно опираються на розміри вибірок, які визнають достатніми для класичного мапування мозку (приблизно 25 учасників), однак, відкрилось, що такі вибірки занадто малі для виявлення відтворюваних асоціацій фенотипу мозку та поведінки. Не знаю, чи правильно переклав, не кидайтеся помідорами, нам зараз важлива лише кількість піддослідних.
Періодично проводжу тренінги для аспірантів і помітив, що наші молоді науковці інколи “соромляться” чітко описати в методології як саме вони проводили дослідження, які інструменти та матеріали використовували, тому що їм це видається недостатньо по-науковому. Натомість аспіранти скочуються у пострадянську манеру пустослів’я і пишуть щось типу: “трансцендентно-іманентний дискурс в контексті когерентної імплементації”. Зрозуміло, що якась частина авторів намагається приховати за цими порожніми фразами відсутність мети та безцільність свого існування. Однак, мені дуже прикро, коли перспективні юні дослідники мавпують таку поведінку. Покажу вам два приклади з журналу Science, які повинні вас переконати писати потужно та щиро.
Дослідники представили результати аналізу наукових статей, опублікованих у 2016 році, та їх цитувань, отриманих у 2016-2020 роках, у 40 предметних категоріях згідно з даними Scopus. Результати свідчать, що опубліковані в гібридних журналах статті в середньому отримали вдвічі більше цитувань, аніж ті, які опубліковано в золотих відкритих журналах! Крім того, незалежно від типу відкритості публікації, наукові роботи, що з'явилися завдяки фінансовій підтримці грантодавців зазвичай отримують на 50% більше цитувань, аніж ніким непрофінансовані роботи. Поговорімо спершу про другий результат.
