Open Science в соціальних і гуманітарних науках: чому STEM-логіка не працює

Натрапив на цікаву давно назрілу статтю про відкриті дослідницькі практики в соціальних і гуманітарних науках. Почитаєте самі, але коротко: автори пропонують дивитися на відкритість значно ширше, а не лише як на open data, preregistration і всі ці інші STEM-атрибути. Відкритість у соціогуманітарних науках – це багатовимірна система, де важливими є участь людей у дослідженні, визнання різних типів знання, прозорість процесу, робота з матеріалами, доступність результатів і здатність комунікувати їх поза академією. 

Спробував уявити собі приклад такого “ідеального відкритого” гуманітарного дослідження. Нехай це буде “Дослідження локальної пам’яті про старий район міста через усні історії мешканців”. У класичній логіці це виглядало б просто: дослідник записав інтерв’ю, проаналізував їх, написав статтю і, в кращому разі, виклав транскрипти десь у репозитарії. Але якщо подивитися на це дослідження через відкриту оптику авторів цієї статті – все це матиме зовсім інший вигляд. 

Розпочнімо з того, що мешканці району не є просто “джерелом даних”. Вони можуть впливати на саме дослідження: що саме варто запитати, які теми є чутливими, що взагалі важливо зберегти. Хтось із них може стати співавтором дослідження – допомагати збирати історії, інтерпретувати їх. У цьому сенсі відкритість – це вже не про доступ, а про розподіл ролей і відповідальності. 

Далі – питання знання. Усні історії часто суперечливі, емоційні, неповні. Але замість того, щоб “очистити” їх до єдиної узгодженої версії, дослідник визнає цю множинність як цінність. Це вам не STEM! Пам’ять різних людей може не збігатися – і це не проблема, а результат. Тут відкритість означає готовність працювати з різними перспективами, а не підганяти їх під одну логіку. 

Процес дослідження теж не приховується. Дослідник відкрито описує, як саме проводилися інтерв’ю, як відбувався аналіз, які були сумніви, де він міг вплинути на інтерпретацію. Можливо, він сам виріс у цьому районі – і це не приховується, а навпаки проговорюється. Це створює зовсім інший рівень довіри, ніж просто формальний опис методів. 

Що стосується матеріалів, то вони теж відкриваються, але не механічно. Частина інтерв’ю може бути доступною повністю, частина – лише фрагментами, щось може залишитися закритим через етичні міркування. Замість принципу “відкрити все за замовчуванням” працює інша логіка – зробити доступним настільки, наскільки це не шкодить людям, які довірили свої історії. 

І нарешті, результати. Так, може бути препринт та стаття у відкритому доступі. Але цим усе не закінчується. З’являються подкаст із фрагментами розмов, відео на YouTube, онлайн-виставка з фотографіями та цитатами, публічна лекція для самих мешканців району тощо. Дослідження стає частиною життя спільноти, а не лише рядком у списку публікацій авторів. 

Після цього прикладу трохи важко серйозно сприймати ідею, що відкрита наука – це просто викласти датасет у репозитарій. Це лише один, і далеко не найцікавіший, елемент. Мало того, коли відкритість зводять до формальних вимог на кшталт “зробіть FAIR-дані” і “завантажте мотлох у Zenodo”, це починає працювати проти самої ідеї відкритої науки.  

Українська наука і так працює в умовах обмежених ресурсів, і коли замість підтримки осмислених практик відкритості їй нав’язують формальні метрики та вимоги, це веде до викривлення пріоритетів. Замість того щоб думати про якість взаємодії з суспільством, етику роботи з даними чи реальну доступність знання, ми починаємо думати про те, як “набити статистику”. А це рух у протилежному напрямку від того, що ця сама відкритість мала б означати.