skip to main |
skip to sidebar
Штучний інтелект вже змінив сучасну науку, питання тільки – чи хакне ШІ саму науку? Тобто остаточно відкине дослідницькі принципи та техніки якими повільні малоефективні люди користувалися протягом століть. Чи знайде ШІ, що наукового можна доручити цим повільним недосконалим білковим істотам, а тим паче чи варто витрачати час на людей і намагатися їм щось пояснювати про світ навколо? Проблема навіть не в цілком реальній “когнітивній атрофії”, а загалом в можливостях людського пізнання.
Журнал Nature попросив вчених розповісти чому вони залишаються вірними академічній роботі: Мені подобається, що моя робота дозволяє працювати над ризикованими, цікавими проблемами, такими як 3D-друк ДНК. Мій головний обов’язок – думати цілий день і писати. Моя спільнота мотивує мене. Втілення ідей у життя. Я люблю говорити з будь-ким про будь-що наукове, а потім перетворювати цю розмову на проєкт, який варто продовжити. Конкурентоспроможна зарплата разом зі світовим визнанням і відчуттям стабільності в житті. Я залишаюся заради можливості знайти зв’язки між галузями. Я ціную інтелектуальну свободу. Можливість наставляти майбутні покоління. Свобода думати, створювати та реалізовувати ідеї.
Якщо дуже суворо та самокритично поглянути на структуру та організацію роботи в наших університетах та наукових установах, то можна розгледіти деякі спільні риси з путінською ерефією. Насамперед це непомірно велика влада директорів та ректорів, яка повсюдно призводить до розквіту кумівства, непрозорої фінансової політики, безпорадності вчених рад та подібних органів. У таких райських умовах владній верхівці складно опиратися спокусі безкарно забити на освіту, науку та культуру – хочеться віддатися неперервному та безглуздому самозбагаченню. Звідси й неприязнь до свободи висловлення думок, вибіркове застосування принципів академічної доброчесності (друзям – можна все, закон – для ворогів), використання псевдопатріотичних гасел та апеляція до міфічних “традицій установи” як прикриття для клептократії.
У книзі Ірене Вальєхо “Подорож книжки. Від папірусу до кіндла” дізнався про бібліотечні сценки в кінофільмі Френка Капри та відшукав ці епізоди на YouTube. Передаю слово авторці: “Оскільки [на початку XX століття] працювати дозволяли тільки незаміжнім жінкам, колективна уява витворила карикатурний образ бібліотекарки: самотньої, прикрої, непривітної, з сивою ґулькою, в окулярах, немодному одязі, страшенно буркотливої. У ментальності цих не таких уже й далеких часів жінка, що працює у товаристві книжок, могла тільки гірко шкодувати про нареченого, який так і не надів обручку їй на палець, і ненароджених дітей. У фільмі It's a Wonderful Life, прем’єра якого відбулася аж 1946 року, ми бачимо відбиток цього стереотипу. Мені цей епізод видається суто пародійним, одначе, на жаль, його знято без дрібки іронії.
Влітку у розпал війни трапилися, як на мене, дві цікаві події на які мало хто звернув увагу. У червні недержавна компанія “Нова пошта” відкрила своє перше відділення у Берліні й приблизно у той самий час керівництво національної поштової компанії повідомило, що “Укрпошта” знову хоче придбати банк. Компанія, яку нахвалюють за якість послуг розширила свою європейську мережу, натомість компанія, яку часто критикують за недбале ставлення до клієнтів натякнула, що в неї є й інші справи. Не буду порівнювати вартість, стратегічне мислення, чи професійність українських поштових операторів, однак визнаймо – ще кілька років тому більшість з нас вважали, що жодних альтернатив кепському державному поштовому сервісу просто бути не може.
Багатьом мої дописи видаються песимістичними. Щодо цього, то мені подобаються слова Фуко: “Я говорю не “все погане”, а “все небезпечне”, а це не зовсім те саме. Якщо все небезпечне, ми завжди маємо, що робити. Тому моя позиція веде не до апатії, а до песимістичного гіперактивізму. Я вважаю, що етико-політичний вибір, який ми мусимо робити щодня, полягає в тому, щоб визначати, якою є найбільша загроза”. 24 лютого 2022 року відбулось повномасштабне вторгнення росії в Україну. Я не вважаю, що з усіх гучномовців тепер щодня має литися виключно щось піднесено-патріотичне. Ми навпаки повинні вміти розгледіти найбільші загрози, засвоїти ці уроки й робити все для того, щоб вони ніколи не повторилися.
Пригадалося сьогодні, що у січні минулого року я писав (і не дописав) жартівливий есей для Science чи Nature про те, що українських науковців не впізнають у країнах Глобальної Півночі й нам це створює додаткові труднощі у науковій комунікації. Розпочиналася чернетка з кіношного штампа: Камера повільно наближається. Постапокаліптичний пейзаж. Купи сміття. Занедбані потворні гігантські будівлі з облупленими стінами, за якими напівбожевільні чоловічки в білих халатах майструють супербомбу для якогось суперзлочинця. Головний негідник фільму для чогось хоче похизуватися своїми злочинними планами перед своїм антагоністом – Знайомтесь. Це фізик-атомщик доктор Лідія Сжеркхановіч. – Сжеркхановіч? Хмм… Ви, напевно, росіянка? – Ні, я – українка!
Спершу я подумав – Війна. Який дайджест?.. Але коли ще вести щоденник як не зараз? Отож, у лютому 2022-го сотні тисяч рашистських солдатиків припхались в Україну і відразу полізли на столицю й на інші українські міста та села. Схоже наші “еліти” завчасно спакували валізи, залишили ключ під килимком, західні аналітики смакували в який саме день тижня впаде Київ… але щось у московитів пішло не так. Українське суспільство страшенно нерівне – біднякам байдуже на капітуляційні плани казково багатих, а ЗСУ не вірить в рейтинги. Цей український дух, ця вічна історія про Давида і Голіафа окриляє людей у різних куточках світу, і могла б надихнути й представників професії на букву Б, однак на голому ентузіазмі совок у бібліотечній галузі не здолати.
Пов'язані з пандемією COVID-19 карантинні обмеження підсунули свиню фейковій бібліотечній статистиці. Якщо раніше статистику обслуговування малювали зі стелі, то під час коронавірусу бібліотечну онлайн роботу, що завиграшки виконували два бібліотекарі, довелося розтягувати та ділити у звітах на 20, 30 і більше працівників. І тут прийшла війна. Нічні жахіття, роз'єднані сім'ї, вивезені діти, психологічні травми, смерть на вокзалі, зруйновані бібліотечні приміщення, згорілі фонди. Частина українських бібліотекарів продовжують працювати на лінії вогню, але більшість бібліотекарів повернулися до роботи у безпечніших регіонах. Питання тільки – а що робити далі?
Роберт М. Сапольські Чому зебри не страждають на виразку: “У докторантурі я боявся, наче вогню, журнального стенда в бібліотеці, де викладалися нові випуски наукових журналів, отримані за останній тиждень, загалом тисячі сторінок тексту. Ми юрмилися навколо цих журналів, майже непритомніючи від панічних атак, – здавалося, що ця нова інформація неначе вибиває у нас ґрунт із-під ніг і ми почувалися дурними, відсталими й дуже пригніченими”.
На думку Марти Нуссбаум з гуманітарними науками та мистецтвом пов'язані такі здібності як: здатність до критичного мислення, здатність відірватися від приватних інтересів та поглянути на світові проблеми очима "громадянина світу", а також здатність співчутливо ставитися до труднощів іншої людини. Не знаю як вам, а мені цього року дуже бракувало митців та гуманітаріїв. Закінчується 2021 рік, а це значить, що час на традиційний дайджест.
Не секрет, що кожен може відредагувати профіль автора в Scopus. За допомогою кнопки Search for a missing document можна знайти публікації, що не потрапили в профіль, а кнопка Remove from profile навпаки дозволяє вилучати зайві записи. Все це видається очевидним для людей, які хоч трохи працювали зі Scopus, чи подібними системами. А тепер уявіть, що ви – псевдонауковець який купив статтю в Scopus. Ви самостійно не те що свій профіль не знайдете, ви й у сам Scopus не зайдете!
Останнім часом мені чомусь регулярно доводилося чути від колег-бібліотекарів з різних куточків одне й те саме запитання-виправдання у різних варіаціях – Що я можу зробити? Що я міг зробити? Що мені потрібно було зробити? ітд. Неодмінно ще потрібно додати (залежно від посади) – Я ж не завідувач, не директор, не міністр, не президент… Мені сказали от я і… Такі виправдання могли стосуватися цілковито різних аспектів професійного життя – від побутових, що ніхто не може впоратися з неадекватною літньою заввідділу стародруків, яка постійно ріже ковбасу на рідкісних виданнях, і аж до глобальних проблем формування спільної осмисленої реакції на кепські дії уряду в галузі. Причина завжди одна – Що я можу зробити? Я ж не… і так щоразу.
Кажуть, що людська цікавість буває різною: Д-цікавість та І-цікавість. Перша пов'язана з депривацією та інформацією, що необхідна індивіду для задоволення певних важливих потреб, а друга пов'язана з інтересом, що є емоційним виявом пізнавальних потреб людини і яка відіграє важливу роль у процесі формування навичок та інтелекту. Як на мене, то це дуже цікава теорія саме для бібліотечного обслуговування, адже ми часто фокусуємо свої сервіси на Д-цікавості, а от про стару-добру І-цікавість якось забуваємо.
Оригінальна робота від дослідників з Берлінського університету імені Гумбольдта – автори запитали штучний інтелект Philosopher AI, що використовує GPT-3, про природу, цінність і майбутнє бібліотекознавства й отримали кілька банальностей, пародій, а також цікаві та тривожні відповіді. Зрозуміло, що сучасні технології штучного інтелекту (поки?) не дають людству абсолютних істин, можуть генерувати кліше та беззмістовні тексти, проте можуть створювати й оригінальні коментарі та прогнози, що здатні підкинути нам кілька хороших ідей. Не переказуватиму суперечки про природу та цінність бібліотечної науки, а відразу перейдімо до машинних порад і прогнозів як бібліотеки служитимуть майбутнім поколінням.
Віруси не переносяться з радіосигналом, мРНК не змінює геном людини, часник та цибуля не захищають від COVID-19, а от зареєстровані вакцини безпечно й ефективно формують імунітет. Здавалося, хто як не бібліотекарі повинні це знати й нести людям дари Просвітництва та здорового глузду? Проте, вакцинація від COVID-19 є добровільною й схоже добрячий відсоток бібліотекарів поки відмовляється безплатно вакцинуватись. І все це відбувається в європейській країні, яка зовсім нещодавно через подібні антивакцинальні настрої нещадно потерпала від спалаху кору на рівні Конго та Сомалі!
“I have bad news for you - most likely, you were published in a predatory journal”. The interlocutor clearly did not expect such impudence from the librarian. A few seconds of awkward silence, and then everything happens almost as in the popular mass theory of the five stages of grief:
Під час послаблення перших карантинних обмежень, що були пов’язані зі стрімким розповсюдженням захворюваності на COVID-19, столиця України потонула в автомобільних заторах. Популярний жарт у ті дні – “всі поспішають у бібліотеки”, адже книгозбірні стали одними з перших установ, яким дозволили відкритися після локдауну. Звісно, була це замаскована зовнішньою серйозністю насмішка, але добре, що про українські бібліотеки згадали хоч так. Керівники бібліотек скаржилися, що пандемія покреслила всі їхні плани на рік – хтось ще вірить, пам'ятає, що це були за плани? Традиційний щорічний дайджест про бібліотеки – цього разу вийшло багато коронавірусу та надмір політики.
Наталка Сняданко: «Рухаючись далі за такою логікою, потрібно визнати, що освіта – річ узагалі не надто потрібна. Особливо у пострадянських суспільствах, до яких належить і наше. Якщо поставити собі запитання, хто з найвідоміших представників української бізнесової і політичної еліти читає книжки, то список навряд чи буде дуже довгим. Навіть ті, хто піариться на відвідуванні літературних фестивалів, не завжди справляють враження людей, які потім читають придбані там книги. Це формує у суспільстві уявлення про те, що для досягнення успіху освіта – а тим більше література – не надто потрібні або і взагалі зайві. Коли журналісти раптом вирішують атакувати перших-ліпших перехожих запитанням: "А що Ви зараз читаєте?", або ще гірше: "Яку останню книгу українського автора чи авторки Ви прочитали?", то виявляється, що як мінімум кожен п'ятий якраз і дочитує "Кобзар". Як почав ще у школі, так і не може зупинитися. Але найбільш імовірно, просто не знає авторів та книжок поза мінімумом шкільної програми».
Пригадую, що колись, коли мені було страшенно сумно через свою роботу, я шукав розраду в блозі. Писав, наприклад, про гріхи галицьких наукових бібліотек, або про зарубані проєкти. На цих вихідних вирішив повернутися до призабутого жанру і справа ось у чім - не вдається вигадати бібліотечний продукт, що міг би стати справді популярним серед наших користувачів. Змавпувати успішні іноземні проєкти не вийде, адже вони роками користуються благами державної фінансової підтримки. У нас бібліотеки переважно отримують гроші з бюджету на оплату комунальних послуг й майже нічого на розвиток.
