Рік 2025: зручні й небезпечні, або усе за процедурою

Негарно так писати, перебуваючи в тилу, але війна – це не лише про фронт. Нехай це звучить пафосно, пробачте, та війна оголює цінності. Коли в тилу справедливість стає предметом насмішки, виникає відчуття морального провалу. Очевидно, що більшість людей не обирає сторону добра чи зла – люди обирають там, де простіше, де менше ризиків, де не треба брати відповідальність, де достатньо пристосовуватись, а не думати. Натомість “бібліотекар мрії”, про якого ми, колеги, регулярно торочимо, змушує людей читати, думати, пояснювати й відповідати за власні рішення. Кому це потрібно? Саме тому з року в рік нам не вдається створювати бібліотеки-казки. Головна цінність інститутів в Україні – лояльність і керованість, а не якість. Наші земляки не проти бібліотек, однак вони “за спокій”. Система ж перекладає на тебе контроль, совість і відповідальність, а потім ще й звинувачує в “конфліктності”. Це виснажує. Бібліотекарю, як довго ти здатен тримати стандарт у середовищі, яке його не підтримує? 

СІЧЕНЬ 

Добре, що традиція подяк повертається в українську науку. Цього року, на жаль, перший удар виявився з цим частково пов’язаним і був дуже простим: хто насправді є другом? Не той, хто мовчки киває, а той, хто не відвертається, коли чинять несправедливість. Бо мовчання, навіть прикрите "стратегічним баченням" – це теж вибір. 

ЛЮТИЙ 

Коли з оцінювання “тимчасово” викидають цитування, мене запитують: ну і що, тобі не пофіг? Не пофіг, бо ти з цим працюєш. Бо розумієш, що це не про метрики, а про відмову називати речі своїми іменами. Іспанський сором, який знову винесли на публіку під виглядом реформ. Часом ловлю себе на питанні: чи зможу я залишитися тут собою ще через рік? Але річ не у тому, щоб система тебе “прийняла”. Потрібна система, яка навіть не намагається тебе зламати. 

БЕРЕЗЕНЬ 

У нас слабкі державні інституції, але дивом трапляються сильні люди. Ти надсилаєш пропозиції – і хтось спокійно їх читає, обговорює, приймає. А хтось відповідає з минулого: “у мої часи нікому не дозволялося просто так писати, а тим більше мати власну думку”. Саме завдяки першим ця країна житиме – всупереч другим, їхнім “часам” і всьому совковому страху перед чужою свободою. 

КВІТЕНЬ 

Розчарування цього місяця – не в рівні чиновників. Розчарування в тому, як це спокійно проковтнула громада. Коли тобі плюють в очі й переконують, що в футбол грають шайбою, спільнота не обурюється – вона починає серйозно це обговорювати. Удає, що не помітила маячні й некомпетентності, і з розумним виглядом дискутує, чи не варто українській збірній перейти зі схеми 4-2-4 на 3-4-3. Саме так нормалізується абсурд: не наказом згори, а мовчазною згодою знизу. 

ТРАВЕНЬ

Усі бачать, як протягують “своїх”. Для цього готові використати навіть бібліотечні каталоги. Усі знають, що нічим добрим це не закінчиться, але вперто мовчать і заплющують очі. Бо так простіше. Бо відповідальність завжди можна перекласти на систему – навіть якщо ти щойно допоміг їй зламатися. 

ЧЕРВЕНЬ

Щороку, та ще й “щоуряду”, нам розповідають про укрупнення університетів. Про ефективність, синергію й світле майбутнє. Я так і не бачив емпіричних доказів, що це бодай якось корисно для бібліотечних фондів, дата-центрів чи лабораторій. Зате стабільно з’являється нове лого на блокнотах і оновлюється колір шкарпеток під дурнуваті мантії. Реформа, як вона є. 

ЛИПЕНЬ 

Західний видавничий світ несправедливий, зіпсутий і далеко не ідеальний. Але там принаймні зберігається шанс, що якщо довго й уперто працюєш, то досягнеш хоча б якогось результату. Тут же наполегливість часто приводить до алкоголізму. Або до еміграції – на той самий “зіпсутий Захід”. І це, видно, найчесніша форма кар’єрного зростання, яку система ще здатна запропонувати. 

СЕРПЕНЬ 

Щоб реально зменшити шахрайство в українській науці, потрібні інституції з повноваженнями, ресурсами й захистом викривачів – незалежні від видавців, університетів і наукових фондів. Натомість маємо інше: одні нечесні ФОПи руками чиновників намагаються знищити інших нечесних ФОПів. Усе це подається як боротьба за доброчесність. А ми серйозно чекали, що воно якось само запрацює? 

ВЕРЕСЕНЬ 

Пригадую, як окремі працівники НАНУ любили пояснювати негативні статистичні тенденції подвійним афілюванням та іншими зручними фантазмами. Сьогодні, виглядає, можна вже нічого не пояснювати – достатньо просто ігнорувати. Замість того щоб подивитися на бібліометрію і визнати проблему, обирають тишу. Дані ж небезпечні: вони не залишають простору для легенд. 

ЖОВТЕНЬ 

У нас тепер усі зобов’язані представляти дані – навіть коли дослідницьких даних немає і вони нікому не потрібні. Головне не зміст, а щоб виглядало як робота. Дивує, як швидко навіть добрі ідеї тут перетворюються на нескінченну імітацію активності. 

ЛИСТОПАД 

Я все ще вірю, що знайду студентів, яким зможу передати те, що сам знаю, і яким це буде справді потрібно. Часом навіть здається, що я нездоровий: хочу вкладати більше, ніж тут прийнято. У нашій освітній реальності це чомусь дивна розкіш – мати що сказати, хотіти це робити й отримувати за це гідну офіційну зарплату без трюків. 

ГРУДЕНЬ 

Інструментів ШІ з кожним днем стає все більше. Як сумлінний бібліотекар, я маю тримати руку на пульсі: знати їх, порівнювати, перевіряти. Але найважче в цьому всьому – не втратити вогник усередині. Саме цього всім нам і бажаю. Бо люди, які вигорають за рік, зручні для нереформованої системи. А ті, хто тримається роками – для неї небезпечні.