Відкрита наука в Україні та патентування: що не враховує законопроєкт?

Україна активно рухається на папері до впровадження відкритої науки й на громадське обговорення винесений законопроєкт «Про внесення змін до деяких Законів України щодо реалізації принципів відкритої науки». У пояснювальній записці сказано, що реалізація проєкту акта “сприятиме швидкому переходу від досліджень до інновацій", однак, як на мене, попри позитивні наміри, у документі залишаються суттєві прогалини, які, навпаки, загрожують інноваційному розвитку країни. Одним із ключових недоліків є відсутність механізму відстрочення відкритого доступу для патентування. 

Представлений законопроєкт передбачає обов’язкову публікацію наукових результатів у відкритому доступі, якщо дослідження фінансувалося з бюджету. У світі діє фундаментальне правило: для отримання патенту винахід має бути новим. Якщо результати дослідження публікуються у відкритому доступі до моменту подання патентної заявки, вони автоматично втрачають патентоспроможність. Це означає, що українські вчені ризикують втратити можливість захищати свої інновації, натомість технології, створені в Україні, можуть безперешкодно використовуватися за кордоном. 

Багато країн, які так само, чи навіть краще, розвивають відкриту науку, подбали про період ембарго для своїх вчених – можливість тимчасово обмежити відкритий доступ до результатів досліджень, щоб дати авторам час на патентування. В українському законопроєкті такого механізму не передбачено, що може мати серйозні наслідки для комерціалізації й без того куценьких наукових розробок. 

Також, у пояснювальній записці пишуть – “Реалізація проєкту акта не потребуватиме додаткового фінансування з державного бюджету України.” Але якщо немає фінансування, немає і реального механізму впровадження відкритого доступу! 

Для прикладу, законопроєкт передбачає обов’язкове розміщення наукових результатів у відкритих архівах. Водночас створення та підтримка репозитаріїв – це значні витрати, які або ляжуть на плечі університетів та наукових установ, або залишаться без вирішення. 

До речі, про репозитарії – вказано, що вони мають відповідати німецькому (чому?) DIN 31644:2012-04, ISO 16363 або «аналогічним стандартам». Невідомо хто це перевірятиме і які це «аналогічні стандарти»? Очевидно, що це створює ризики довільного трактування і, як наслідок, непрозорого вибору платформ для зберігання наукових результатів. 

Словом, законопроєкт потребує доопрацювання, щоб справді працювати на користь науки та економіки України. Зауваження та пропозиції до проєкту акта просять надсилати до 31 березня 2025 року. 

Чи є шанси, що їх врахують? Наприклад, коли торік пропонували не рахувати набори даних, це проігнорували. Потім ухвалили, потім призупинили, але так і не визнали, що це було безглуздо з самого початку. Але я – безнадійний романтик, який продовжує вірити в силу громадянського суспільства. Тому, звісно, писатиму.