skip to main |
skip to sidebar
Про стан української науки зазвичай говорять мовою дефіцитів: бракує фінансування, стабільної підтримки, дослідницької інфраструктури, політичної уваги. Усі ці аргументи зрозумілі й частково справедливі, але вони не доходять до суті. Як на мене, ми маємо справу не зі зламом системи, а з її робочим режимом. Поточний стан науки в Україні зручний для рентної, олігархічної економіки, якій не потрібна автономна, сильна й критична наука.
На сайті Міністерства освіти та науки України без пафосу та феєрверків, тихенько представлено оновлений проєкт наказу МОН “Про внесення змін до Порядку формування Переліку наукових фахових видань України”. У PDF-повідомленні зазначено, що зауваження та пропозиції до проєкту акта та аналізу його регуляторного впливу приймаються до 17 грудня 2025 року на електронну адресу. Редактори, не баріться! Я ж поки напишу про кілька проблем у цьому проєкті на які пропоную звернути особливу увагу і, можливо, вам це допоможе краще сформулювати свої пропозиції. Якщо дуже коротко, то квітневий варіант був небезпечним і концептуально шкідливим, а поточний хоч і бюрократичний, але вже не токсичний.
МОН України знову неприємно здивував. Замість того, щоб підтримувати наукові журнали у складний для країни час, Міністерство вирішило повернутися у темні часи табачниківських муток запропонувавши для громадського обговорення "Проєкт змін до Порядку формування Переліку наукових фахових видань України". Я прочитав цей документ. Відчай. Здається, хтось серйозно вирішив, що реформа – це коли ти запихаєш своїх, малюєш таблички з балами й категоріями та забороняєш академічним журналам жити своїм життям.
Нещодавно в одній академічній онлайн спільноті трапилась історія, яка добре ілюструє, як саме працюють санкції проти російської агресії в науковому світі. Один український дослідник отримав відмову від видавництва PeerJ, яке діє у партнерстві з Taylor & Francis. У листі пояснювалося, що видавець не має права публікувати рукописи авторів, чия афіляція пов’язана з територіями, які підпадають під міжнародні санкції. Проблема полягала у тому, що в афіляції була вказана адреса установи, яка нині розташована на тимчасово окупованій території. Найімовірніше, якби замість цього автор вказав адресу переміщеного університету на підконтрольній Україні території, жодних ускладнень не виникло б.
У свіжому номері Scientific Data вийшла важлива робота, де автори взяли принципи CARE, розроблені для захисту даних корінних народів, і вдало адаптували їх до сучасних реалій війни в Україні, де персональні дані стали інструментом репресій та злочинів. Головні тези роботи: дані повинні слугувати добробуту спільнот, а не інтересам третіх сторін, і люди повинні мати змогу самі вирішувати, хто і як використовує їхню інформацію.
Україна активно рухається на папері до впровадження відкритої науки й на громадське обговорення винесений законопроєкт «Про внесення змін до деяких Законів України щодо реалізації принципів відкритої науки». У пояснювальній записці сказано, що реалізація проєкту акта “сприятиме швидкому переходу від досліджень до інновацій", однак, як на мене, попри позитивні наміри, у документі залишаються суттєві прогалини, які, навпаки, загрожують інноваційному розвитку країни. Одним із ключових недоліків є відсутність механізму відстрочення відкритого доступу для патентування.
CARE (Collective Benefit, Authority to Control, Responsibility, Ethics) – це набір принципів, що доповнюють FAIR (Findable, Accessible, Interoperable, Reusable), однак на відміну від принципів FAIR, CARE фокусується не лише на технічних характеристиках даних, а й на людях, громадах та етичних аспектах, пов’язаних з використанням даних. Не досліджував історію цього питання, однак принципи CARE чомусь спрямовані на вирішення історичних нерівностей і надання саме корінним народам можливості брати активну участь у створенні, використанні та управлінні даними. Ці принципи дуже співзвучні з ідеями Майкла Гурштейна, дивуюся чому творці обмежилися таким “локальним” застосуванням.
Міносвіти пропонує для громадського обговорення проєкт наказу «Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової (науково-технічної) діяльності». Пакет проєкту містить 11 заплутаних файлів, але якщо коротко – чиновники продовжують працювати за принципом “чим більше показників, тим краще”. Щоб гномикам в університетах було чим зайнятися. На сторінках блогу я не розглядатиму усі показники та додатки з цього велетенського проєкту, а швиденько проаналізую лише частину кількісних показників оцінювання (з додатка 2), що мають стосунок до наукометрії.
Кеннан та Томпсон у "Методах досліджень” пишуть, що наукові монографії – це перероблені дисертації, або інші об'ємні наукові твори, які видані університетськими, або комерційними академічними видавцями. Основна особливість монографій – автори за них можуть отримувати роялті, а за журнальні статті, чи тези автори не одержують прямих грошових виплат. Зазвичай монографія відповідним чином редагується, щоб її могла прочитати певна аудиторія читачів, залежно від того, кому видавець планує продавати книгу. Читацькою аудиторією наукової монографії можуть бути особи з різним рівнем знань у певній галузі: від студентів до науковців, від практиків до нефахівців, однак незалежно від аудиторії монографії проходять рецензування.
Право на забуття (right to be forgotten, RTBF) – це затверджене в ЄС право людини вимагати видалити з пошукових систем або баз даних недоречні, неточні чи надлишкові дані про себе, що можуть нашкодити репутації. Це право не є абсолютним і повинне враховувати свободу вираження поглядів інших суб'єктів даних. Також дані не можна видаляти, якщо їх обробка необхідна для архівування в інтересах суспільства, для проведення наукових або історичних досліджень, або статистичних цілей. Чи можна застосувати принцип "права на забуття" до академічних публікацій? На сторінках Learned Publishing спробували дослідити це питання з точки зору особистих прав, архівної справи, відкритої науки, хижацьких публікацій та пострецензування.
Услід за новим Законом про авторське право в Україні, ми отримали й новий Закон України від 13.12.2022 № 2849-IX «Про медіа», через що відразу 6 законів втратили чинність, а ще у 7 законів внесено суттєві зміни. Тексту Закону багато, окремі норми впроваджуватимуться поступово відповідно до визначених термінів, тому раджу почитати роз’яснення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо його впровадження. Звичайно, нас як громадян цікавить увесь Закон, проте у дописі я обмежуся бібліотечними турботами та спробую розібратися, що саме змінилося для видавців наукових журналів.
Верховна Рада України прийняла у першому читанні абсолютно дикий законопроєкт згідно з яким науково-освітні програми та наукові дослідження не можуть містити посилання на джерела інформації, що створені на території росії, російською мовою, громадянином росії, або російською установою. Логіка ініціаторів документа (до написання якого долучився навіть відомий український вчений Василь Вірастюк!) – наукові праці громадян авторитарної держави апріорі нафаршировані рашистською пропагандою. Також одна з ініціаторок заборони скаржиться, що в українських університетах студенти досі навчаються за російськими підручниками.
Деякі хитрі наукові видавці наполягають на тому, щоб автор статті погодився на ембарго і розміщував копію своєї роботи у відкритому доступі зі значним запізненням. Як правило, такий фокус відбувається на фінальних етапах рецензування рукопису і звичайно авторам не хочеться розпочинати процес публікації з самого початку в новому журналі. Щоб допомогти авторам зберегти свої права для розміщення рукопису (Author Accepted Manuscript, AAM) у відкритому репозитарії, відома ініціатива coOAlition S запустила онлайн-кампанію «Publish with Power: Protect your rights».
З'явилася Постанова Кабміну про затвердження Порядку присудження ступеня доктора філософії. На сторінках блогу я, як правило, пишу про наукометричні речі в наших правових актах, тому відразу перейдемо до пункту 8 – “наукові результати дисертації повинні бути висвітлені не менше ніж у 3 наукових публікаціях здобувача, до яких зараховуються”… барабанний дріб, оплески та фанфари… “статті у наукових виданнях, включених на дату опублікування до переліку наукових фахових видань України”. Так, здобувачеві PhD тепер достатньо лише 3 статті у фахових українських журналах категорії Б.
Наукові журнали мають редакційну колегію, що складається з відомих експертів у певній галузі. Як правило, таке членство – це просто почесна місія, хоча іноді членів редколегії можуть попросити прорецензувати кілька рукописів, чи взяти на себе роботу зі спецвипуском. Однак, насамперед очікується, що члени редколегії активно популяризуватимуть журнал серед наукової спільноти й заохочуватимуть інших вчених подавати свої найкращі роботи саме у цей журнал. Зрозуміло, що поважний вчений не стане агітувати публікувати статті у якомусь відстійнику, тому, часто склад редколегії є й певним мірилом якості наукового журналу.
Верховна Рада ухвалила державний бюджет на 2022 рік. Цього разу ми дещо змінимо логіку пошуку запланованих видатків з бюджету на підтримку бібліотек. Переходимо на портал Верховної Ради, знайдемо Додаток 01.12.2021 і в ньому переглянемо порівняльні таблиці до додатків – що було подано на перше читання, що на друге і що з того вийшло. Бачимо, що на забезпечення діяльності національних музеїв, національних і державних бібліотек та культурно-просвітницьких центрів у 2022 році заплановано витратити 1 102 668,8 тис. грн. У порівнянні з минулим бюджетом +175 380,7 тис. грн, що враховуючи інфляцію, ріст мінімалки, цін на опалення... приблизно одне і теж.
Пригадуєте, я застерігав вас, що нові та старі обличчя задумали пускати бібліотеки з молотка? На щастя той законопроєкт загубився десь в міністерських коридорах, але виявилося, що наші чиновники й без поправок прекрасно дають собі раду зі знищенням бібліотек. Заступниця міністра культури та інформаційної політики Лариса Петасюк зізналася, що протягом 2020-2021 років Мінікульт погодився ліквідувати 603 бібліотеки, а ще умив руки стосовно 463 бібліотек виключивши їх з мережі закладів культури. Разом отримаємо – 1066 бібліотек! Якщо поглянути на офіційну статистику, то кількість бібліотек зменшувалася й у минулі роки, але лік йшов на одиниці, а не на тисячу!
Пригадуєте як у проєкті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» пряму заборону приватизації бібліотек спробували змінити на: «Реорганізація та ліквідація бібліотек здійснюється за рішенням засновника або суду відповідно до законодавства»? Проєкт було розіслано по комітетах і зараз на сторінці законопроєкту можна переглянути два висновки.
З 1 березня 2021 року в нас розпочав діяти ДСТУ 7152:2020 (ISO 8:2019, NEQ; ISO 18:1981, NEQ; ISO 215:1986, NEQ) “Інформація та документація. Видання. Оформлення публікацій у журналах і збірниках”. Цей новий національний стандарт нарешті рекомендує нам вказувати у журналах DOI, ORCID... а також установлює як оформлювати пристатейні списки літератури. Отож, бібліографічні посилання (внутрішньотекстові, підрядкові, позатекстові) складають відповідно до положень ДСТУ 8302, а бібліографічні записи в пристатейних бібліографічних списках складають згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1 і ДСТУ ГОСТ 7.80. Таким чином, у дисертаціях нам можна оформлювати список використаної літератури згідно з APA, MLA, ACS… а от у журналах та збірниках, будьте люб'язні, використовувати ДСТУ ГОСТ.
