Залишу “цитування” для інших дописів, а у цьому хочу поговорити про добре усім відому ключову теоретичну модель науки про науку, яка намагається пояснити взаємодію основних акторів інноваційної діяльності.
Концепція потрійної спіралі (Triple Helix) була запропонована Генрі Ецковіцем та Лоетом Лейдесдорфом у середині 1990-х років як модель для опису та аналізу взаємодії між трьома основними акторами у сфері інновацій – університетами (науковими установами), бізнесом (промисловістю) та державою (урядом):
1) Університети – генерують фундаментальні знання, які стають основою для подальших інновацій. Їх головна роль – створення та поширення нових ідей, проведення досліджень та підготовка кваліфікованих кадрів.
2) Бізнес – використовує наукові розробки для створення комерційно успішних продуктів і послуг, впроваджує технологічні інновації у практику.
3) Уряд – регулює і підтримує взаємодію між науковою та економічною сферами, забезпечує фінансування досліджень та створює сприятливі умови для інновацій.
Концепція потрійної спіралі в Україні наштовхується на сувору реальність, далеку від ідеалу. Формально все ніби працює: університети звітують про патенти та договори, чиновники контролюють показники, а бізнес міг би ставати драйвером інновацій. Але на практиці ця система часто працює для “галочки”.
Бізнесові простіше й дешевше купити готове рішення за кордоном, наприклад у Китаї, ніж інвестувати у невизначені перспективи локальних наукових розробок. Університети змушені підлаштовуватися під формальні вимоги, продукуючи договори та патенти, які навряд чи матимуть практичне застосування. В результаті – взаємодія між університетами, бізнесом та державою так і залишається декларацією.
Це не означає, що сама концепція Triple Helix неправильна чи непридатна для України, однак її реалізація вимагає не просто формальних звітів і (не)красивих презентацій, а кардинальної зміни культури взаємодії, реальних стимулів для інновацій, довіри між учасниками процесу та практичної підтримки з боку держави.
Я переконаний, що в Україні громадянське суспільство часто є значно сильнішим, прозорішим і кваліфікованішим актором, ніж державні структури. Тому, ймовірно, наша бажана модель майбутнього розвитку ближча до концепції Quadruple Helix, де саме громадянське суспільство стає повноправним учасником взаємодії поряд з університетами, бізнесом та державою.
Йдеться не про формальні ГО, які існують лише задля отримання європейських грантів чи виведення коштів, а про справжнє, автентичне громадянське суспільство, яке зацікавлене в прозорості, інноваціях і сталому розвитку країни.
Саме тому викликає нерозуміння позиція деяких представників влади, які свідомо виключають громадськість із процесу ухвалення рішень, називаючи активних громадян «чужаками» і уникаючи відкритого діалогу.
Quadruple Helix не просто залучає суспільство, вона визнає його право на рівноправну участь. Зараз я вірю, що саме така модель може привести нас до тієї України майбутнього, про яку ми мріємо. Питання лише в тому, кому вигідно не допустити до цих процесів громадян? І чому голоси громадськості так лякають тих, хто мав би працювати саме для людей, а не проти них?
Немає коментарів:
Дописати коментар