Рентна економіка – це система, де багатство створюється коштом доходів від контролю над ресурсами, монополій чи інших позиційних переваг, а не внаслідок продуктивної праці, інновацій або довгострокових інвестицій. Очевидно, що такій системі не потрібна наука як джерело розвитку. Їй достатньо науки, яка виглядає активною, вимірюваною і керованою, але при цьому залишається безпечною.
Саме тому українська наука роками перебуває у стані, який можна назвати стабільним мінімумом. Фінансування підтримує інституції в живому стані, але не дозволяє їм накопичувати автономію й вплив. Реформи існують у вигляді бюрократичних процедур, керованих конкурсів і звітності, але рідко перетворюються на інвестиції у довготривалу спроможність.
Найвиразніше ця логіка проявляється в тому, як в Україні використовується наукометрія. Показники, квартилі, рейтинги майже ніколи не працюють як інструменти аналізу або стратегічного управління. Вони не ставлять запитань і не допомагають ухвалювати складні рішення. Натомість вони функціонують як механізми дисципліни, що дозволяють рахувати активність, порівнювати формальні результати й контролювати поведінку установ та дослідників.
У результаті головним стає не питання, що саме досліджується і навіщо, а де можна швидше й передбачуваніше опублікуватися. Система стимулює мінімальні ризики, повторювані нецікаві теми та псевдоколаборації. Стабільний попит на продукти “паперових фабрик” існує не тому, що наші дослідники масово зіпсувалися, а тому, що імітація стає раціональною відповіддю на вимоги. Коли від тебе чекають не наукового продукту, а виконання божевільного показника, симуляція перетворюється на логічну стратегію виживання.
Вся відповідальність при цьому перекладається на індивідуального дослідника. Успіх стає приватною справою, а провал (коли зловили на шахрайстві) – особистою проблемою. Інституційна пам’ять не накопичується, стійкі дослідницькі осередки не формуються. Кожен проєкт починається з нуля, кожен конкурс обриває попередню логіку, кожна перемога залишається окремою історією.
Уявімо, що в нашій країні сформувався потужний науковий осередок, до якого реально прислухаються. Не формально, не для галочки, а серйозно. Осередок, який здатен публічно пояснювати наслідки рішень, рахувати ризики, ставити незручні запитання і наполягати на відповідях. Неважливо, про що йдеться – енергетика, екологія, освіта, оборона, бюджетні витрати. У такій ситуації будь-які сумнівні рішення одразу потрапляють під прожектор експертизи.
Очевидно, що сильна наука небезпечна для рентної системи, адже вона позбавляє монополії на інтерпретацію реальності. Вона робить видимими схеми, неефективність і відверте мародерство. Для олігархів, чиновників, усіх, хто живе з непрозорих потоків і домовленостей, така наука – пряма загроза. Бо з нею вже не вийде безкарно “освоювати” ресурси та кредити, прикриватися туманними формулюваннями й списувати все на “складну ситуацію”.
Очікувати, що така система зміниться через лобову атаку або заміну окремих людей, означає не розуміти її внутрішньої логіки. Апеляції до моралі чи вимоги “європейських стандартів” не працюють, бо ця система здатна імітувати відповідність, не змінюючи своєї гнилої суті. Вона вже трішки навчилася виглядати правильно, але не стала іншою.
Реальні зрушення можливі лише через довгі й нудні стратегії, які змінюють правила гри, а не горе-гравців. Йдеться про відкриту наукометрію замість закритих чорних ящиків, про прозорість як стандарт, про можливість незалежного моніторингу й аналізу, про накопичення інституційної пам’яті замість разових рішень і показових покарань окремих фріків. Такі кроки ніколи не принесуть миттєвих перемог, але саме вони поступово звужуватимуть простір для імітації.
Тож питання полягає не в тому, чи потрібна країні сильна наука. Питання в тому, чи готова наявна в Україні економічна модель платити за її автономію? Поки відповідь на це питання відкладається, стабільний мінімум залишатиметься нормою.
Немає коментарів:
Дописати коментар