Коли рейтинги брешуть: що ховається за “успіхами” українських університетів

SCImago тихо викотив новий інструмент – Integrity Risk Indicators (IRIS). І якщо звичайні рейтинги ще дозволяють деяким оптимістичним українцям жити в ілюзії “ми ростемо”, то цей ресурс дає можливість подивитися, що насправді стоїть за кількісними показниками. Дев’ять індикаторів і жодного зайвого: ретракції, самоцитування, публікації у виключених журналах, гіперавторство, гіперпродуктивні автори, внутрішні журнали, “нарізка салямі”, мультиафіліації та навіть така дрібниця, як чи здатен університет робити сильні роботи сам, а не тільки в компанії сильніших партнерів. Усе це зведено до однієї шкали, де 0 – це середнє по світу, а “significant” – це вже не просто вище, це вже повний провал. 

Глобально проблеми є у всіх, але Україна виглядає не як “ну десь посередині”, а як місце, де ці проблеми добре прижилися і дали урожай. Це історія не про один університет і не про один індикатор. Це про патерни. І коли ці патерни починають повторюватися у різних установах, це вже не випадковість. 

Поглянемо на ТОП українських лідерів у рейтингу SCImago: Дніпровська політехніка, Сумський державний університет, Житомирська політехніка – significant risk. Тобто не “трошки перегнули”, а вийшли за межі того, що навіть у світовому масштабі виглядає сумно. Цікаво, що три різні університети, різні регіони, різні історії, а результат однаковий: системні відхилення по індикаторах, які прямо пов’язані з якістю наукової діяльності. 

Найтривожніше тут навіть не самі цифри, а механіка їх появи. Приміром журнали не вилітають із Scopus просто так. Це довга історія з перевірками, сигналами й, зрештою, рішенням, що щось там пішло не туди. І якщо університет системно публікується саме там, це вже не історія про “один раз не пощастило”. Це означає, що така поведінка вбудована у систему. Хтось подає, хтось приймає, хтось за це отримує бонуси, і в якийсь момент це перестає виглядати як проблема. 

SCImago не звинувачує нікого у фальсифікаціях. Він робить значно цікавішу річ – показує, де система починає “скрипіти”. Це не вирок, це сигнал того, що в інституції є структурні стимули, які ведуть до таких патернів. 

І найгірше в цій історії навіть не самі показники, а те, що такі “адаптовані” до системи люди дуже швидко починають визначати правила гри. Вони стають керівниками, входять в експертні ради, пишуть положення і вирішують, що є “якісною наукою”. І в цей момент у чесного дослідника вибір стає до банальності простим: або шукати можливість виїхати туди, де ще є сенс робити науку, або тихо вийти з системи й змінити роботу. 

Бо коли правила задають ті, хто навчився їх обходити, це вже не конкуренція – це середовище, в якому нормальна наукова робота виглядає як психічне відхилення.