skip to main |
skip to sidebar
Проєкт Harbingers (Передвісники) протягом 6 років вивчає комунікаційну поведінку дослідників-початківців у 9 країнах щодо їх ставлення до сумнівних публікацій. Співпраця з хижацькими виданнями нині однозначно всюди засуджуються, однак маємо нову серйозну загрозу – у науковій спільноті зростає стурбованість через ріст кількості сумнівних публікацій у відкритих виданнях "сірих" академічних видавців. Знакова подія відбулася у 2023 році – уряд Малайзії постановив, що більше не буде компенсувати своїм авторам APC за публікацію статей у журналах MDPI, Frontiers та Hindawi. Щоб ми краще розуміли масштаб цього рішення: MDPI публікує 428 відкритих журналів, Frontiers – 185, Hindawi – 250.
Право на забуття (right to be forgotten, RTBF) – це затверджене в ЄС право людини вимагати видалити з пошукових систем або баз даних недоречні, неточні чи надлишкові дані про себе, що можуть нашкодити репутації. Це право не є абсолютним і повинне враховувати свободу вираження поглядів інших суб'єктів даних. Також дані не можна видаляти, якщо їх обробка необхідна для архівування в інтересах суспільства, для проведення наукових або історичних досліджень, або статистичних цілей. Чи можна застосувати принцип "права на забуття" до академічних публікацій? На сторінках Learned Publishing спробували дослідити це питання з точки зору особистих прав, архівної справи, відкритої науки, хижацьких публікацій та пострецензування.
Шевельов та Пастер обнялися на сторінках Library Hi Tech – з'явилися результати кількісного аналізу публікацій українських авторів у галузі мистецтв та гуманітарних наук 2012-2021 років згідно з даними Scopus (препринт). Кілька загальних висновків: кількість українських гуманітарних досліджень зростає, а українські публікації мають кращу видимість, аніж публікації деяких країн Азії зі схожою чисельністю населення. Водночас цитованість українських робіт є нижчою, аніж очікувалось, англомовні роботи за участі іноземних співавторів цитуються краще. За кількістю публікацій у галузі гуманітарних наук лідирують наші історики.
Влітку у розпал війни трапилися, як на мене, дві цікаві події на які мало хто звернув увагу. У червні недержавна компанія “Нова пошта” відкрила своє перше відділення у Берліні й приблизно у той самий час керівництво національної поштової компанії повідомило, що “Укрпошта” знову хоче придбати банк. Компанія, яку нахвалюють за якість послуг розширила свою європейську мережу, натомість компанія, яку часто критикують за недбале ставлення до клієнтів натякнула, що в неї є й інші справи. Не буду порівнювати вартість, стратегічне мислення, чи професійність українських поштових операторів, однак визнаймо – ще кілька років тому більшість з нас вважали, що жодних альтернатив кепському державному поштовому сервісу просто бути не може.
Уривок з книги Джона М. Баррі “Пандемія. Моторошна історія іспанського грипу”: «1869 року президентом Гарварду став Чарльз Еліот… У першому виступі на посаді президента він заявив: “Усю систему медичної освіти в цій країні потрібно ґрунтовно реформувати. Невігластво й загальну некомпетентність пересічного випускника американської медичної школи, коли він здобуде ступінь, що випускає його в суспільство, просто годі собі уявити”. Незабаром після тієї заяви свіжоспечений випускник Гарварду вбив трьох пацієнтів поспіль, бо не знав, яка доза морфіну смертельна.
Вільно переповім вам тези з конференції STI 2023 про перипетії встановлення литовської наукової політики. Матеріал корисний не лише для полісімейкерів та наукометристів, а для усіх, хто вперто вболіває за долю нашої країни, навіть попри те, що роками не вдається достукатися до твердолобих та злодійкуватих українських чиновників. Коли Литва відновила свою незалежність у 1990 році, невеличка литовська наукова спільнота продовжила орієнтуватися на стару радянську систему і мала мало зв'язків з іноземними дослідниками. Державні кошти на вищу освіту та дослідження розподілялися незрозуміло як, аж поки у 1994 році литовським вченим не доручили провести перше національне оцінювання наукової продуктивності.
Якщо вірити базі Crossref, то українські наукові журнали щороку публікують приблизно 73000 робіт. Згідно з інформацією Міністерства освіти та науки України у червні 2023 року 1587 вітчизняних журналів виконали високі вимоги та отримали гоноровий статус “наукового фахового видання”. Спробуємо розділити згадану кількість публікацій на цю космічну кількість фахових видань – отримаємо 46 публікацій у рік на 1 видання, тож дані Crossref видаються мені цілком правдоподібними.
