Олена Совин нагадала мені про буккроссинг. Якось я його швидко засвистав і ось відчуваю потребу повернутися. Вікі подає, що ідею буккроссингу запропонував Рон Хорнбекер у травні 2002 року. Гмм… Пригадую, що на наших землях існувало щось подібне значно раніше… Після «Лебединого озера» книжкам стало дихати легше. У книгарнях існував відділ «обміну книг»: ти пропонував книгу для обміну і чекав коли з тобою хтось захоче обмінятись. Міняли Драйзера на Жюль Верна, Дюма на Кальдерона. З’явились а) «комісійні» - книги, які не приймали складали купкою «нехай бере хто хоче»; б) «діди», які не хотіли, щоб їхні бібліотеки помирали разом з ними і віддавали книги за символічну плату (щоб впевнитись же їх колекція не потрапить до варварів); в) євреї, які не могли забрати свої бібліотеки з собою в Ізраїль; г) Свідки Єгови, котрі ловлять кайф лише від своєї фахової літератури. Нагадаю, що усе це творилося у часи менш хлібні за сьогоднішні (я б навіть сказав – відчувалось якесь розчарування у книгах, наслідки якого ми відкашлюємо ще до сьогодні) і тому заволодіти книгою не було аж такою проблемою.
