Проблема полягає не лише в тому, що такі рецензії мало допомагають авторам. Вони поступово перетворюють peer review із механізму контролю якості на механізм штучного збільшення цитувань. Про існування подібних безстидних шахрайств ми здогадувались, але найцікавіше в цій історії далеко не це.
Починається стаття з розповіді про німецького дослідника Міхаеля Бьорша. Він отримав дивну рецензію, виконав усі обґрунтовані зауваження, відхилив безглузді рекомендації процитувати нерелевантні роботи, після чого статтю успішно опублікували.
А вже через кілька місяців з'ясувалося, що один із його рецензентів використовував майже ідентичний текст ще для десятків інших статей. У результаті журнал був змушений повторно перевіряти вже опубліковану роботу, а над статтею з'явилося попередження про можливі проблеми з рецензуванням.
Ось така дуже некрасива ситуація. Автори нічого не порушували. Вони не писали фальшивих рецензій, не підбирали собі "потрібних" рецензентів, не знали про існування цієї схеми й навпаки дали відсіч негіднику-накрутчику. Але саме вони першими отримали репутаційні проблеми. Сучасна академічна система стала настільки складною, що наслідки чужих порушень лягають на людей, які нічого поганого не зробили.
Авторка статті намагається відповісти на очевидне питання: чому взагалі з'являються review mills? Відповідь, чесно кажучи, не дуже оригінальна – publish or perish.
Дослідники мають більше публікувати, більше рецензувати, швидше відповідати редакторам, а часу більше не стає.
Один із героїв статті навіть розповідає, що іноді отримував до десяти запитів на рецензування за тиждень. У якийсь момент він просто почав використовувати повторювані формулювання. Це не виправдання, але дуже добре показує, що проблема значно ширша за поведінку окремих людей.
Ще одна цікава думка стосується відкритого рецензування. Більшість прикладів review mills вдалося знайти саме в журналах MDPI. Але не тому, що проблема обов'язково найбільша саме там. Просто MDPI вже давно публікує reviewer reports, тому повторювані шаблони можна побачити. У журналах із закритим рецензуванням такі самі практики можуть існувати роками – просто ніхто їх не бачить.
Втім, після прочитання статті в мене залишилося ще одне питання – Чому видавці досі не перевіряють рецензії так само як перевіряють рукописи?
Сьогодні практично кожна стаття проходить через системи пошуку текстових збігів. Якщо ж один рецензент використовує той самий текст десятки разів або регулярно рекомендує цитувати одних і тих самих авторів, то сучасні алгоритми повинні знаходити такі випадки майже автоматично.
Тут дуже легко перейти межу й почати будувати конспірологічні теорії про ненажерливих комерційних видавців. Тому просто поставлю крапку.
Немає коментарів:
Дописати коментар