Останніми роками в академічному світі дедалі помітнішими стають так звані science sleuths, або наукові детективи. Вони аналізують опубліковані дослідження, шукають підозрілі зображення, статистичні аномалії, плагіат, ознаки фабрикації даних та інші порушення. Завдяки таким людям наукова спільнота дізнається про проблеми, які не помітили рецензенти, редактори та університети. Деякі викриття допомагають виявляти цілі мережі виробництва фальшивих наукових публікацій.
Але є одна проблема. Виявлена в дослідженні аномалія може свідчити про шахрайство, добросовісну помилку або взагалі не бути порушенням. І встановити це – окреме складне завдання.
Торік журнал Nature опублікував три цікаві матеріали про відносини між науковими детективами та фахівцями з дослідницької доброчесності. Так, опитування, проведене Дороті Бішоп, виявило суттєві розбіжності між цими двома групами. Детективи частіше вважають наукове шахрайство масштабною загрозою і наполягають на швидших реакціях. Працівники університетів та видавництв більше наголошують на необхідності ретельних процедур.
У редакційній статті Nature сформулював принцип, який заслуговує на особливу увагу: право дослідника, який діє добросовісно, помилятися є одним із фундаментальних принципів наукового обміну.
Наука не є виробництвом безпомилкових істин. Дослідники висувають гіпотези, використовують методи, інтерпретують результати й іноді помиляються. Саме тому існують перевірка, критика, повторні дослідження та виправлення наукових публікацій.
Якщо кожна помилка автоматично перетворюватиметься на підозру в шахрайстві, ми ризикуємо отримати наукове середовище, у якому дослідники більше боятимуться помилитися, ніж прагнутимуть відкрити щось нове.
Тоді як має працювати перевірка наукової доброчесності? У багатьох дослідницьких установах США та Великої Британії для цього існують спеціальні процедури й відповідальні особи. Наприклад, Research Integrity Officer у США або Named Person у британських університетах.
Припустімо, науковий детектив виявив підозрілу маніпуляцію із зображенням у статті.
Він може повідомити про це журнал або університет. Далі відповідальна особа оцінює, чи достатньо підстав для перевірки та, чи належить питання до компетенції установи. За необхідності збирають первинні дані, лабораторні записи, листування та інші матеріали. Авторові надають можливість пояснити ситуацію. Якщо підозри достатньо серйозні, розпочинають формальне розслідування із залученням компетентних фахівців. Оцінюють не лише саму помилку, а й обставини її виникнення, відповідальність конкретних осіб та наявність ознак умисного порушення.
Результати можуть бути різними: звинувачення не підтвердилися; виявлено добросовісну помилку, яку потрібно виправити; встановлено порушення дослідницької доброчесності. Окремо редакція журналу вирішує, чи потрібно виправити, позначити застереженням або відкликати публікацію.
Звичайно, ці процедури не ідеальні. Університети можуть захищати власну репутацію, редакції затягувати рішення, а розслідування тривати роками. Саме тому зовнішній громадський контроль, зокрема робота незалежних наукових детективів, залишається необхідним. Але сенс процедури полягає в тому, що людина, яка виявила підозру, не повинна одноосібно виконувати роль слідчого, судді та виконавця вироку.
Ось тут ми підходимо до неприємного. Будь-яка діяльність, яка приносить публічне визнання, вплив і популярність, може поступово змінювати мотивацію людей. Це стосується науковців, редакторів, університетських керівників і, звісно, наукових детективів. Коли викриття починає приносити більше уваги, ніж обережна перевірка фактів, виникає спокуса перетворити дослідницьку доброчесність на публічне шоу. Соцмережі лише посилюють цей ризик – звинувачення поширюється швидко, а от спростування рідко отримує таку саму увагу.
Для людини, яка опинилася в центрі такого скандалу, наслідки можуть бути катастрофічними. Водночас від необережних викриттів страждає і сама наука. Інший матеріал Nature звертає увагу на те, що результати роботи наукових детективів можуть використовувати для дискредитації науки загалом. Причому цим стурбовані й самі детективи. Виходить небезпечний парадокс: діяльність, покликана зміцнювати довіру до науки, за певних обставин може цю довіру руйнувати.
Я зовсім не закликаю обмежувати наукових детективів чи приховувати проблеми. Навпаки, наука потребує незалежної критики, а університети й видавництва повинні навчитися швидше та прозоріше реагувати на обґрунтовані повідомлення. Але академічна спільнота має бути достатньо зрілою, щоб контролювати не лише науковців, а й практики їхнього публічного викриття.
Наукова доброчесність не може захищатися методами, які самі суперечать принципам доброчесності. Інакше замість виправлення наукових помилок ми ризикуємо отримати несмішний цирк із публічним лінчуванням, де головне не встановити істину, а знайти наступного винного.
Науці потрібні детективи, а не самопроголошені судді.
Право добросовісно помилятися має залишатися невіддільним від права наукової спільноти перевіряти, критикувати та виправляти дослідження.
Немає коментарів:
Дописати коментар