Що побачив у Відні між книжковими шафами: нотатки після відвідин Австрійської національної бібліотеки

У непростий воєнний час вдалося побувати за кордоном, зокрема в Австрійській національній бібліотеці. Щось побачив, про щось доповів, тому особливо прикро, що українські чиновники продовжують створювати проблеми з перетином кордону для науковців лише тому, що можуть. Якщо ігнорувати розумних і начитаних людей, то від цього ані світогляд, ані тексти регуляторних документів кращими не стануть. Втім, повернімося до Österreichische Nationalbibliothek. 

Кажуть, що її історія починається ще у 1368 році. Про масштаби колекцій та україніку у фондах можна прочитати на сайті бібліотеки, а я хочу занотувати кілька власних вражень. 

По-перше, вона дуже красива. 

По-друге, бібліотека працює ще і як музей. Особливо сподобалося, що сюди приводять групи дітей. Малечі захоплено розповідають про книги, знання, культуру та історію. 

А де в нас можна так само посадити школярів серед книжкових скарбів і годину розповідати їм про цінність читання? Хто це робитиме? Пригадуєте, як узимку всі сміялися з дідуся в кожусі в читальному залі, бо в національній бібліотеці не було опалення? 

По-третє, тут є окрема читальна зала зі спеціальним доступом для роботи з рідкісними фондами. Якось одразу відчувається повага до дослідників. 

На виставці побачив телеграму нашого Пауля Целана до Інгеборг Бахман. Начебто дрібниця, але чомусь саме такі речі часто запам'ятовуються більше, ніж золочена стеля. Не пригадую, щоб в українських бібліотеках часто показували подібні документи як окремі експонати. 

Сподобалися інтерактивні екрани, які дозволяють детально розглядати окремі книги та експонати. Начебто нічого революційного, але чомусь наші бібліотеки досі не можуть собі це дозволити. 

Ну і, звісно, книги на ланцюгах. Минуло кілька століть, а деякі середньовічні бібліотечні технології залишаються актуальними. 

Окремо потішив QR-код з вибором мов екскурсії. Погодьтеся, приємно бачити рідну мову в такому товаристві. Дякую, Австріє. 

P.S. Уже вибігаючи на черговий воркшоп повз Віденський університет, помітив цікавий плакат. Щосеместру вони виносять на загал “питання семестру”. Цього разу: “Куди рухається демократія?”. 

Мені подобається ця ідея. Університет задає тему для розмови. Студенти можуть сперечатися після лекцій, викладачі – згадувати це на заняттях, дослідники – дивитися на проблему зі свого боку. Університет стає місцем дискусії про важливі суспільні питання, а не лише фабрикою дипломів. 

Тут замислюєшся про наші університети. Які теми домінують у публічному просторі? Часто складається враження, що ми більше обговорюємо черговий секс-скандал під бюстом Лесі Українки, чи Ольги Кобилянської, ніж майбутнє освіти, науки чи країни. 

Багато наших ректорів і проректорів регулярно бувають за кордоном, відвідують університети, конференції, форуми. Вони ж бачать ці прості, але сильні практики. Ідея ж не коштує мільйони євро. Не потрібно будувати новий кампус чи купувати надсучасне обладнання. Іноді достатньо поставити цікаве запитання. 

Але для цього потрібно хотіти формувати університетську культуру, а не лише адмініструвати будівлі та звіти. Часто найкраща інновація – це не вигадати щось нове, а чесно скопіювати те, що вже добре працює.