На думку авторів, проблема полягає не лише в самому рецензуванні. Система перевантажена через постійне зростання кількості грантових заявок, наукових статей, оцінювань дослідників та установ. До цього додається генеративний ШІ, який дозволяє значно швидше створювати тексти заявок і рукописів. У результаті кількість об'єктів для оцінювання стрімко зростає, а кількість людей, здатних якісно їх оцінити – ні.
Тому автори закликають відійти від моделі, де тисячі дослідників постійно пишуть заявки на гранти, натомість більше стратегічного фінансування інституцій, більше довгострокових програм, менше індивідуальних конкурсів, оцінювання на рівні організацій та дослідницьких програм. Це дуже нагадує мої улюблені скандинавські підходи та ідеї "institutional funding".
Також вони ставлять під сумнів саму ідею, що кожна наукова стаття обов'язково має проходити повне традиційне рецензування. Натомість пропонується система різноманітних перевірок, відкритого обговорення результатів та більшої уваги до синтезу наявних доказів, а не до оцінювання кожної окремої публікації.
Усе це звучить доволі переконливо, поки ми говоримо про країни з відносно сильними науковими інституціями та високим рівнем довіри. Але тут виникає питання: чи спрацює така модель в Україні? Я маю великі сумніви.
Автори пропонують змістити фінансування від індивідуальних грантів до стратегічного фінансування інституцій. Для Нідерландів це може означати менше бюрократії. Для України це може означати, що значно більше ресурсів концентруватиметься в руках ректорів, директорів інститутів та різних внутрішніх академічних груп впливу.
Якщо сьогодні український дослідник хоча б теоретично може отримати незалежний міжнародний грант, то в запропонованій системі він стає набагато залежнішим від керівництва своєї установи.
Схожі питання виникають і щодо відкритого постпублікаційного обговорення. Воно добре працює там, де існує культура професійної критики та відносно рівноправних відносин між дослідниками. Натомість у середовищі, де науковці часто залежать від доброго гумору ректора, відкрито критикувати колег значно складніше, ніж це виглядає в теоретичних моделях.
Втім, було б помилкою відкидати звіт повністю. Навпаки, деякі його ідеї виглядають надзвичайно перспективними саме для України.
Насамперед це концепція trust markers – своєрідних маркерів довіри до наукових результатів. Відкриті дані, відкритий код, інформація про етичне схвалення дослідження, перевірки на плагіат, декларації використання генеративного ШІ – усе це може створювати додаткові механізми перевірки незалежно від репутації автора чи установи. У системах із невисоким рівнем довіри такі інструменти можуть бути особливо корисними.
Не менш цікавою є ідея зміщення уваги з окремих статей на систематичні огляди, метааналізи та інші форми синтезу знань. Українська наука традиційно дуже багато уваги приділяє виробництву нових текстів і значно менше – узагальненню вже наявних результатів.
Загалом цей звіт цінний не тому, що пропонує готові рішення. Його головна заслуга – автори змушують замислитися, чи не намагаємося ми сьогодні лікувати симптоми, коли проблема криється в тому, як організована сучасна наука.
Немає коментарів:
Дописати коментар