Фахові журнали України: реформа заради реформи?

МОН оприлюднило новий Перелік наукових фахових видань категорії Б. Якщо я правильно порахував, до нього увійшло 1298 журналів. Якщо додати ще близько 220 українських журналів, що індексуються у Scopus або Web of Science та автоматично належать до категорії А, то отримаємо понад 1500 фахових видань! І ось тут мені знову хочеться повернутися до простого запитання – Що таке науковий фаховий журнал? Не в сенсі чергового наказу МОН, критерію оцінювання НАН України чи пункту в постанові Кабміну… а навіщо взагалі була придумана ця категорія? 

Держава ніби хотіла відокремити вітчизняні наукові журнали, яким можна довіряти, від журналів, яким довіряти не варто. Фаховий статус мав бути знаком певного рівня якості. Свідченням того, що журнал проводить рецензування, має належну редакційну політику та публікує результати справжніх досліджень. 

Але якщо фахових журналів понад півтори тисячі, то що саме сьогодні означає ця фаховість? Знак якості має сенс лише тоді, коли допомагає щось відрізнити. Якщо ж майже всі журнали стають фаховими, то фаховість поступово перетворюється не на показник якості, а на адміністративний статус. 

Вся ця епопея з реформуванням системи оцінювання журналів від самого початку виглядала дещо дивно. Ми спостерігали несподівані критерії, загадкові бали, штучні кластери, робочі групи та численні пояснення від чиновників, чому науковці просто не розуміють переваг чергової реформи. Будь-яка критика сприймалася мало не як опір прогресу. І ось маємо результат: у 2023 році в Україні було понад 1,5 тис. фахових видань, і у 2026 році ми знову маємо понад 1,5 тис. 

Після кількох років активної діяльності, витраченого часу, ресурсів та нервів система залишилася (майже) такою самою. 

Звісно, можна заперечити, що тепер з Переліку виключено кілька сумнівних журналів. І це справді добре. Але тут виникає незручне питання: кому саме слід дякувати за ці виключення? Міністерству, яке саме й надало цим виданням статус фахових? Чи викладачам КШЕ, які витратили власний час і гроші, щоб продемонструвати проблеми системи? 

Ще один цікавий аспект усієї цієї історії – її вартість. Нові порядки не виникають самі собою, експерти не працюють безплатно, а чиновники не збирають робочі групи у вільний від роботи час. На все це витрачалися реальні кошти, а за будь-які експерименти з держуправлінням завжди платить суспільство – або як платники податків, або як позичальники міжнародних кредитів. 

Після ознайомлення з новим Переліком мене цікавить лише одне питання: яку саме проблему вирішила ця реформа? 

Якщо відповідь полягає в тому, що замість понад півтори тисячі фахових журналів ми тепер маємо знову півтори тисячі, то це дуже дорогий спосіб нічого не змінити. 

А якщо головним результатом кількарічної роботи чиновників та консультантів стало те, що система залишилася майже такою самою, то, можливо, настав час оцінювати не журнали, а самі реформи.