skip to main |
skip to sidebar
Нарешті знайшов час написати про академічний ШІ-мультитул, з яким я, напевно, знайомий найдовше – SciSpace. Ще коли він був відомий передусім як Typeset, я трішки користувався ним для роботи над науковими текстами. Відтоді SciSpace добряче розрісся і сьогодні це вже не просто інструмент для пошуку та читання статей, а ціле ШІ-середовище для дослідника.
Особливо мене зацікавив новий розділ – Agent Gallery. Нині там представлено понад 2600 спеціалізованих агентів для різних дослідницьких завдань: Extract + Analyse, Literature Review, Create + Write, Deep Search тощо.
Пригадуєте, як Микола Хвильовий майже сто років тому кинув українському письменству своє знамените: Геть від Москви!? Звичайно йшлося не просто про географію, а про інтелектуальний центр тяжіння: куди дивимося, з ким себе порівнюємо, чиї правила та категорії сприймаємо як універсальні. Читаючи нову статтю Сюй Донг і Сіньлу Хе, я подумав, що в сучасній науці можна поставити схоже, хоча значно менш революційне запитання: а що відбувається з науковою роботою, коли вона віддаляється від центру?
Нещодавно вийшов перший Forensic Scientometrics (FoSci) Report 2026 – звіт про те, як за допомогою даних можна виявляти та досліджувати маніпуляції у сучасній науковій системі. Автори пропонують розглядати forensic scientometrics як окремий напрям, що займається виявленням і документуванням маніпуляцій у дослідницькій екосистемі. При цьому вони дивляться на проблему одразу на трьох рівнях: від окремої підозрілої публікації (micro), через мережі паперових фабрик, картелів цитувань та викрадених журналів (meso), до системних стимулів на кшталт університетських рейтингів, політик відкритої науки чи зовнішнього втручання у науку (macro).
Forbes опублікував матеріал про те, що технологічні компанії масово скуповують друковані книжки, зрізають палітурки, сканують сторінки для використання в роботі з великими мовними моделями, а самі книжки після цього знищують. Спочатку це легко сприйняти як чергову страшилку про ШІ, однак ці історії справді мають документальні підтвердження. Під час судової справи проти Anthropic стали публічними матеріали про так званий Project Panama. Компанія купувала величезні партії фізичних книжок, підрядники зрізали палітурки, сторінки пропускали через високошвидкісні сканери, а оригінали після цього знищували.
Останніми роками у світі активно реформують оцінювання науковців. Старий підхід, коли якість дослідника намагалися визначити за кількістю статей, цитувань та імпакт-факторами журналів, справедливо критикують. DORA, Leiden Manifesto, CoARA та інші ініціативи вже багато років пояснюють доволі очевидну річ – наукова робота значно складніша за кілька чисел у таблиці. Тому до оцінювання поступово додають інші речі: відкриту науку, суспільний вплив досліджень, міжнародну співпрацю, міждисциплінарність, наставництво, академічне лідерство, внесок у дослідницьку культуру тощо.
Останніми роками ми звикли говорити про paper mills – компанії, що продають готові наукові статті. Але, виглядає, поруч із ними формується ще один потворний феномен – review mills, або, якщо зовсім просто, "фабрики рецензій". Саме про це велике журналістське розслідування цього тижня опублікував Nature. Ідея цього шахрайства доволі проста. Уявімо рецензента, який щороку отримує сотні запитів від журналів. Замість уважно читати кожен рукопис, він починає використовувати майже однакові шаблони: “покращте вступ”, “скоротіть висновки", "опишіть прогалини в дослідженнях", а десь наприкінці додає ще кілька рекомендацій процитувати... власні статті.
За останні роки ми звикли, що штучний інтелект працює у форматі чату. Ми ставимо запитання – система відповідає. Для багатьох повсякденних задач цього достатньо, але академічна робота влаштована інакше. Дослідження потребує не одного запитання, а прочитання десятків або навіть сотень наукових статей, між якими потрібно знайти зв'язки, порівняти результати й поступово сформувати власне бачення проблеми. Щоразу завантажувати всі свої документи у віконечко чату незручно, тому варто придивитися до сервісів на кшталт Anara. На відміну від більшості сучасних ШІ-асистентів, Anara – це не просто чат-бот, а персональна наукова бібліотека, всередині якої працює штучний інтелект.
У наукометрії ми дуже любимо аналізувати авторів, статті, цитування, країни та університети. А ось редакційні колегії досі залишаються відносно недослідженим об'єктом, хоча саме вони значною мірою визначають, які теми, методи й підходи отримують шанс стати частиною канонічної науки. Тому, дивитися на мережі редакторів наукових журналів іноді навіть цікавіше, ніж на мережі співавторства.
Один із найцікавіших звітів про майбутнє наукової комунікації “The Future of Peer Review” представив Research on Research Institute (RoRI). Автори не намагаються вкотре придумати черговий різновид відкритого чи подвійно сліпого рецензування. Натомість вони ставлять значно незручніше питання: а чи не є криза peer review наслідком того, як організована сучасна наука загалом?
МОН оприлюднило новий Перелік наукових фахових видань категорії Б. Якщо я правильно порахував, до нього увійшло 1298 журналів. Якщо додати ще близько 220 українських журналів, що індексуються у Scopus або Web of Science та автоматично належать до категорії А, то отримаємо понад 1500 фахових видань! І ось тут мені знову хочеться повернутися до простого запитання – Що таке науковий фаховий журнал? Не в сенсі чергового наказу МОН, критерію оцінювання НАН України чи пункту в постанові Кабміну… а навіщо взагалі була придумана ця категорія?
Часто бачу одну й ту саму ситуацію. Молодий дослідник за вечір вигадує кілька запитань, переносить їх у Google Forms, розсилає анкету колегам, а вже через кілька днів аналізує відповіді та пише висновки. Усе виглядає майже як справжнє дослідження. Але найважливіше питання так і залишається без відповіді: звідки ми знаємо, що ця анкета взагалі працює?
Зазвичай про людську природу знання говорять філософи, історики чи гуманітарії. Однак, цього разу про це заговорили математики. У червні група провідних математиків опублікувала Leiden Declaration on Artificial Intelligence and Mathematics. Підписанти декларації не виступають проти ШІ як такого, але закликають математичну спільноту не втрачати контроль над розвитком власної дисципліни в умовах стрімкої автоматизації. Найбільше мене вразила їхня головна теза – метою математичних досліджень є не просто отримання правильних відповідей.
У новому номері Scientometrics вийшла стаття Чінції Дарайо, Вольфганга Гленцеля та Хуана Горрайса про відповідальне використання бібліометрії в оцінюванні досліджень. Якщо коротко, то жодних революцій чи проривів тут немає. Автори не відкрили нову метрику і не знайшли спосіб оцінити вченого одним чарівним числом. Навпаки – вони вкотре нагадують речі, які багатьом фахівцям давно відомі: метрики потрібно використовувати обережно, з урахуванням контексту, цілей оцінювання, дисциплінарних особливостей та рівня аналізу. І саме тому ця стаття є важливою.
Як продовження попереднього допису про бібліотеки Європи – кілька вражень від бібліотеки Центральноєвропейського університету (Central European University, CEU) у Будапешті. Для тих, хто раптом не знає, це той самий університет, створення і розвиток якого значною мірою фінансував Джордж Сорос. Загалом на університет було витрачено близько 900 мільйонів доларів. Як вчений та бібліотекар вважаю, що це значно корисніше вкладення грошей, ніж п'ятиповерхова яхта чи футбольний клуб.
У непростий воєнний час вдалося побувати за кордоном, зокрема в Австрійській національній бібліотеці. Щось побачив, про щось доповів, тому особливо прикро, що українські чиновники продовжують створювати проблеми з перетином кордону для науковців лише тому, що можуть. Якщо ігнорувати розумних і начитаних людей, то від цього ані світогляд, ані тексти регуляторних документів кращими не стануть. Втім, повернімося до Österreichische Nationalbibliothek.
Для роботи потрібно було почитати чудову книгу Річарда Ф. Хеллера “Distributing Knowledge. Openness, Equity, and Higher Education Transformation” (рекомендую) і так я відкрив для себе платформу Open Book Publishers – британське некомерційне академічне видавництво відкритого доступу. Цікавинка платформи: книгу можна безплатно читати онлайн або завантажити у PDF, але якщо хочеш EPUB – заплати кілька євро.
Доктор Кайл Сайлер з Торонтського університету досліджує дуже цікаве явище в академічному видавництві: що відбувається, коли редакційна команда масово залишає журнал і створює новий. Автор вводить поняття: breakaway journal – новий журнал, створений колишніми редакторами; zombie journal – старий журнал, який зберіг бренд і індексацію, але втратив свою наукову спільноту.
Натрапив на цікаву давно назрілу статтю про відкриті дослідницькі практики в соціальних і гуманітарних науках. Почитаєте самі, але коротко: автори пропонують дивитися на відкритість значно ширше, а не лише як на open data, preregistration і всі ці інші STEM-атрибути. Відкритість у соціогуманітарних науках – це багатовимірна система, де важливими є участь людей у дослідженні, визнання різних типів знання, прозорість процесу, робота з матеріалами, доступність результатів і здатність комунікувати їх поза академією.
Дуже часто в бібліометрії виникає потреба перевірити, чим одна група публікацій відрізняється від іншої. Наприклад, українські дослідження від польських чи відкриті журнали від передплатних. Популярні нині наукометричні інструменти або не дають чіткої відповіді, або все зводиться до суто візуальних вражень. І ось нещодавно у журналі Scientometrics представили бібліотеку Biblium – Python-інструмент для бібліометричного аналізу, який дозволяє проводити статистичне порівняння підмножин наукових робіт.
Дуже часто українські дискусії про “забагато співавторів” у наукових статтях нагадують не систематичний аналіз, а інтуїтивні судження. Комусь здається, що 7 авторів – це вже підозріло, комусь – що й 127 нормально. Проблема вітчизняної наукової політики в тому, що такі розмови зазвичай не мають нічого спільного з емпіричними даними. Погляньмо як з цими викликами собі радить сучасна наукометрія. У свіжій статті в Journal of Informetrics проаналізовано понад 52 мільйони публікацій (дані Scopus за 2003-2024 роки), щоб зрозуміти, де закінчується нормальна співпраця і розпочинається гіперавторство – коли кількість авторів виходить за межі типової для конкретної галузі.
