skip to main |
skip to sidebar
Доктор Кайл Сайлер з Торонтського університету досліджує дуже цікаве явище в академічному видавництві: що відбувається, коли редакційна команда масово залишає журнал і створює новий. Автор вводить поняття: breakaway journal – новий журнал, створений колишніми редакторами; zombie journal – старий журнал, який зберіг бренд і індексацію, але втратив свою наукову спільноту.
Натрапив на цікаву давно назрілу статтю про відкриті дослідницькі практики в соціальних і гуманітарних науках. Почитаєте самі, але коротко: автори пропонують дивитися на відкритість значно ширше, а не лише як на open data, preregistration і всі ці інші STEM-атрибути. Відкритість у соціогуманітарних науках – це багатовимірна система, де важливими є участь людей у дослідженні, визнання різних типів знання, прозорість процесу, робота з матеріалами, доступність результатів і здатність комунікувати їх поза академією.
Дуже часто в бібліометрії виникає потреба перевірити, чим одна група публікацій відрізняється від іншої. Наприклад, українські дослідження від польських чи відкриті журнали від передплатних. Популярні нині наукометричні інструменти або не дають чіткої відповіді, або все зводиться до суто візуальних вражень. І ось нещодавно у журналі Scientometrics представили бібліотеку Biblium – Python-інструмент для бібліометричного аналізу, який дозволяє проводити статистичне порівняння підмножин наукових робіт.
Дуже часто українські дискусії про “забагато співавторів” у наукових статтях нагадують не систематичний аналіз, а інтуїтивні судження. Комусь здається, що 7 авторів – це вже підозріло, комусь – що й 127 нормально. Проблема вітчизняної наукової політики в тому, що такі розмови зазвичай не мають нічого спільного з емпіричними даними. Погляньмо як з цими викликами собі радить сучасна наукометрія. У свіжій статті в Journal of Informetrics проаналізовано понад 52 мільйони публікацій (дані Scopus за 2003-2024 роки), щоб зрозуміти, де закінчується нормальна співпраця і розпочинається гіперавторство – коли кількість авторів виходить за межі типової для конкретної галузі.
Це потрібно знати редакторам наукових журналів, науковцям, бібліотекарям і всім, хто дотичний до науки. У системі ISSN з’явився новий ідентифікатор – ISSN-H, який повертає журналам пам’ять. Почнімо з простого. Добрий-старий ISSN – це унікальний номер серіального видання. Щось типу номера паспорта, який не змінюється, навіть якщо змінюється обкладинка. Пізніше з’явився ISSN-L, який об’єднав різні формати одного і того ж журналу – зазвичай друкований і онлайн. І от тепер маємо ISSN-H (h = history), що об’єднує всю історію видання.
З’явився ще один онлайн інструмент, який обіцяє виправити головну несправедливість наукометрії – те, що метрики старих професорів, як правило, мають кращий, потужніший вигляд за метрики молодих науковців. Угорський ресурс Scientometrics.org пропонує порівнювати вчених тільки серед “однолітків”. Беремо Scopus ID (або OpenAlex ID), вставляємо та натискаємо кнопку й отримуємо не просто “h-index 10”, а “цей вчений десь посередині серед інших вчених з таким самим стажем і в цій самій галузі”.
Дослідницька група SCImago представила ще один новий інструмент – SCImago Journal Value. Ідея проста і водночас провокативна: якщо журнали мають науковий вплив, то чи можна оцінити їхню приблизну “економічну вартість”? Не доходи, не реальні APC (Article Processing Charge – плата за публікацію наукової статті у відкритих журналах, яку автор або його установа сплачує після прийняття рукопису), а саме умовну цінність знання, яке цей журнал поширює. Алгоритм бере показник SJR, переводить його у теоретичну “вартість статті”, а далі множить на кількість опублікованих робіт. Виходить цікава картинка: журнали перетворюються на щось на кшталт активів, які генерують мільйони доларів “наукової вартості”.
Є новина, яка для більшості людей виглядає як просто ще один рядок у бюрократичному документі. Але для тих, хто бодай раз оформлював список літератури до курсової, дипломної чи дисертації, це майже історична подія! В Україні скасовано стандарт ДСТУ ГОСТ 7.1:2006, який десятиліттями визначав правила складання бібліографічного опису. Саме той стандарт, що змушував покоління студентів і науковців відтворювати знайому конструкцію з двокрапками, тире і скісною рискою, чи рисками. Для когось ця пунктуація була просто дивною, а для когось – майже окремим видом академічного страждання.
Іноді складається враження, що сучасні науковці публікують статті так само як конвеєр виробляє деталі: швидко, багато, але не завжди зрозуміло, як саме ці детальки складуться потім у щось корисне. Саме на цьому тлі з’явилася ініціатива Pop-Up Journal Initiative – спроба радикально змінити логіку наукової комунікації, змістивши фокус із публікації статей на отримання відповідей. Ідея, на перший погляд, проста, але насправді доволі підривна для звичної системи: замість журналів, що об’єднують статті за темою, пропонується створювати тимчасові журнали під одне конкретне запитання (наприклад: “Яка реальна віддача від інвестицій у науку?”). Такий журнал працює кілька років, збирає всі релевантні дослідження, стимулює появу нових, синтезує результати й намагається дати узгоджену відповідь.
SCImago тихо викотив новий інструмент – Integrity Risk Indicators (IRIS). І якщо звичайні рейтинги ще дозволяють деяким оптимістичним українцям жити в ілюзії “ми ростемо”, то цей ресурс дає можливість подивитися, що насправді стоїть за кількісними показниками. Дев’ять індикаторів і жодного зайвого: ретракції, самоцитування, публікації у виключених журналах, гіперавторство, гіперпродуктивні автори, внутрішні журнали, “нарізка салямі”, мультиафіліації та навіть така дрібниця, як чи здатен університет робити сильні роботи сам, а не тільки в компанії сильніших партнерів. Усе це зведено до однієї шкали, де 0 – це середнє по світу, а “significant” – це вже не просто аномалія, це вже повний провал.
Останнім часом з’являється дуже багато ШІ-інструментів, які намагаються автоматизувати роботу з науковими джерелами, але Scholara вирізняється тим, що охоплює весь процес систематичного огляду. Йдеться не про окремі підказки чи пошук статей, а про спробу відтворити повну процедуру – від формулювання питання до узагальнення результатів. Систематичний огляд – це формалізований спосіб аналізу наукових публікацій, коли дослідник заздалегідь визначає дослідницьке питання, критерії відбору, межі пошуку і послідовно проходить через всі знайдені джерела. Важливо, що кожен крок має бути прозорим і відтворюваним, щоб інший дослідник міг перевірити отримані висновки.
Останні кілька днів я тестую новий інструмент від OpenAI – Prism. Його офіційно позиціюють як робочий простір для наукового письма з інтегрованим ШІ. Це точно не генератор текстів, швидше, інструмент для внутрішнього рецензування вже готового рукопису. Можете запропонувати Prism перевірити логіку переходів між розділами, вказати на місця, де ваша аргументація виглядає стрибками, або де емпіричні спостереження ще не пов’язані з теоретичною рамкою. За своєю логікою все це дуже схоже на зауваження нормального людського рецензента, тільки отримане ще до сабміту рукопису в журнал.
Для тих, хто чекав на новини про Порядок формування Переліку наукових фахових видань України – МОН опублікувало фінальну версію змін (наказ від 19.01.2026 №56). Тепер можна спокійно подивитися що змінилося, а що залишилося як було. Як людина, яка подавала зауваження до проєкту, коротко скажу так: технічний абсурд трохи підчистили, однак концептуальний – залишили майже без змін.
ШІ-інструмент Elicit намагається автоматизувати один із наймарудніших етапів дослідницької роботи – первинний огляд літератури. Це саме та стадія, коли ви годинами переглядаєте результати пошуку в різних академічних системах, відкриваєте десятки PDF-файлів, чи просто читаєте абстракти й намагаєтесь зрозуміти, що з цього справді має стосунок до вашої теми. Зараз можна покликати собі на допомогу Elicit, що позиціює себе не як “розумний чатбот”, а як асистент для систематичної роботи з науковими джерелами.
Більшість сучасних ШІ-асистентів навчилися давати переконливі відповіді, але часто не показують, звідки вони це взяли. Для академічної роботи така модель взаємодії небезпечна, оскільки незрозуміло чи це справжні знання, чи лише добре згенерований текст. На цьому тлі привабливо виглядає інструмент Consensus, бо він працює безпосередньо з корпусом наукових публікацій. Consensus позиціює себе не як чат-бот, а як пошукова система для науковців, яка використовує ШІ для аналізу й синтезу результатів. Ключова ідея проста, але принципова: відповідь має ґрунтуватися не на “загальних знаннях моделі”, а на конкретних рецензованих статтях.
Про стан української науки зазвичай говорять мовою дефіцитів: бракує фінансування, стабільної підтримки, дослідницької інфраструктури, політичної уваги. Усі ці аргументи зрозумілі й частково справедливі, але вони не доходять до суті. Як на мене, ми маємо справу не зі зламом системи, а з її робочим режимом. Поточний стан науки в Україні зручний для рентної, олігархічної економіки, якій не потрібна автономна, сильна й критична наука.
У Journal of Information Science вийшла велика стаття польських дослідників, присвячена доступності документів у відкритих наукових репозитаріях. Автори проаналізували сто тисяч PDF-файлів із тисячі репозитаріїв по всьому світу (за даними OpenDOAR), щоб з’ясувати, наскільки ці документи справді доступні для людей і машин. Ключовий висновок – катастрофічно низький рівень реальної доступності: лише близько 0,3% документів проходять усі автоматичні тести. Але не менш важливим є другий рівень проблеми – ненадійність самої інфраструктури відкритих репозитаріїв.
Згідно з традицією, перший допис у новому році – про наукпоп, який я прочитав торік. Це не добірка “найкращих” і не рейтинг, а радше фіксація особистого читацького досвіду. Усі ці книжки – науково-популярні видання українською мовою від українських видавців. Для мене це важливо саме як жест підтримки: тих, хто системно й послідовно працює над популяризацією науки рідною мовою. Такий мій маленький щорічний внесок у підтримку вітчизняного нон-фікшну і нагадування собі, що наука повинна постійно звучати українською.
Негарно так писати, перебуваючи в тилу, але війна – це не лише про фронт. Нехай це звучить пафосно, пробачте, та війна оголює цінності. Коли в тилу справедливість стає предметом насмішки, виникає відчуття морального провалу. Очевидно, що більшість людей не обирає сторону добра чи зла – люди обирають там, де простіше, де менше ризиків, де не треба брати відповідальність, де достатньо пристосовуватись, а не думати. Натомість “бібліотекар мрії”, про якого ми, колеги, регулярно торочимо, змушує людей читати, думати, пояснювати й відповідати за власні рішення. Кому це потрібно? Саме тому з року в рік нам не вдається створювати бібліотеки-казки. Головна цінність інститутів в Україні – лояльність і керованість, а не якість. Наші земляки не проти бібліотек, однак вони “за спокій”. Система ж перекладає на тебе контроль, совість і відповідальність, а потім ще й звинувачує в “конфліктності”. Це виснажує. Бібліотекарю, як довго ти здатен тримати стандарт у середовищі, яке його не підтримує?
Perplexity – це сучасна ШІ-платформа для пошуку та навігації в інформації, яка поєднує мовну модель і пошукову систему. Головна ідея сервісу – замість традиційного пошуку, де ви отримуєте список гіперпосилань, Perplexity одразу формує узагальнену відповідь, додаючи при цьому посилання на джерела. Відповідно це дозволяє не лише швидше знаходити релевантну інформацію, але й перевіряти факти. Perplexity Academic – спеціальний режим цієї платформи, створений саме для наукових цілей. Такий собі інтелектуальний фільтр, який перебудовує логіку пошуку так, щоб на перший план виходили саме наукові статті, рецензовані журнали, препринти, технічні документи й інші академічні матеріали.
